Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Це було дуже добре, — сказав Мортон.

— Це було просто чудово, — підсилив його слова я.

— Вартість обох трапез уже знято з вашого рахунку, — всміхнулася Ніб, повертаючи мені мій дзум-диск. — Я додала наказ переказати платіж на Мортонів рахунок, коли його буде відкрито.

— Обожнюю гостинність у дусі ІМ, — промовив я. — Вона особиста, проте не фінансова. Я хочу дізнатися більше про ваш світ.

— З радістю розповім вам усе, що ви хочете знати, — відповіла вона з тією самою милою усмішкою. Що це за тепло розлилося по моєму тілу? Щойно її усмішка згасла, я негайно про нього забув. — Але нам доведеться поговорити про це згодом. Зараз вам, на мою думку, слід подивитися телевізор. Ми записали одну передачу, що її транслювали сьогодні вранці.

Це точно був Зеннор, і це точно було поганою новиною. Я насупився, побачивши, як спалахнув екран, і мої вуха атакувала гучна військова музика. Марширували солдати, з гуркотом повзли танки, стріляла вогнепальна зброя. Це, без сумніву, був запис: на задньому плані я розгледів базу Мортстерторо. Гадаю, видовище всієї цієї міці повинно було вселити в серця глядачів жах. Я ж, знаючи їх тепер досить добре, розумів: їх просто спантеличить витрачання такої кількості матеріалів і робочої сили без жодної видимої розумної мети. Я притишив звук, доки не пропхався останній танк і останній реактивний літак не припинив ревіти. Екран очистився, і на ньому з’явилося знайоме огидне лице.

— Ми могутні, ми непереможні — і ми візьмемо гору! — Тепер Зеннор відчував холодний гнів. — Я поводився з вашим народом по-доброму. Навіть був великодушним до власних ошуканих вояків. Годі. Я показав вам доброту, бо я — людина добра. Тепер я навчу вас страху, тому що з мого правління не можна насміхатися. Ви допомагали дезертирам із нашої армії, на яких тепер чекає негайна смертна кара. Ви однозначно їм допомагаєте, тому що жоден, жоден із них не скористався з моєї люб’язної пропозиції амністії. До того ж, жодного з них не було знайдено в цьому місті. Вони не могли втекти без допомоги. Отже, мешканці Белльґарріка винні у зраді, у сприянні зрадникам і дезертирам, і вони заплатять за свої злочини. Тепер я звертаюся до вас, до вас, мешканці решти цієї країни. Громадяни Белльґарріка знають про свою провину, бо намагаються врятуватися від мого гніву втечею. Зараз, коли вони нишком тікають, як малодушні шкідники, якими вони і є, місто майже збезлюдніло. Та не всі з них спромоглися втекти. Я схопив і ув’язнив сотні цих зрадників. Я вже робив це одного разу, і мої прохання було задоволено. Я виявив доброту та великодушність і звільнив ув’язнених. Цього разу я буду не таким добрим, а задовольнити мене буде не так легко. Ось мої вимоги — і їх слід виконати.

По-перше, хай кожен дезертир, що втік, повернеться до цього міста. Я не застосовуватиму смертної кари, а записуватиму до штрафних батальйонів для важких робіт. Я ж казав, що я — людина милосердна.

По-друге, вимагаю поновлення роботи всіх служб цього міста, електропостачання та комунальних послуг, а також відкриття продуктових ринків. Зробіть це. Я хочу побачити сьогодні, як повертаються люди, хочу, щоб місто жило нормально, так, як тоді, коли прибули ми, хочу, щоб дезертирів видали військовій поліції. Зробіть це, і візьміться за це зараз.

Він зробив драматичну паузу, а тоді тицьнув пальцем просто в камеру.

— Ви зробите це, тому що за один день від цієї миті я розстріляю десятьох ув’язнених. Я розстріляю цих перших десятьох незалежно від того, що ви зробите, щоб наочно показати, що я не кидаю слів на вітер. Я розстріляю десятьох із них наступного дня та ще десять наступного дня за ним, якщо мої накази не буде виконано. Якщо мої накази буде виконано, розстріли припиняться. Але вони починатимуться знову щоразу, коли мені здаватиметься, що здійсненню моїх побажань перешкоджають.

Ось і все. Взагалі все. І цього, звісно, було досить. Екран спорожнів, і я витріщився на Мортона, неспроможний сказати хоч щось.

— У нас інколи трапляються випадки такого ось божевілля, — озвалася Ніб. — Генетичні зміни, не виявлені під час пренатального огляду. Він же божевільний, так? Те, що він погрожує зробити — це ж нереально. Він же не стане справді вбивати невинних людей?

Мені стало так соромно за рід людський, що я не наважився подивитися на неї та відповісти на її запитання. Наважився Мортон; він був сердитий.

— Та ні, стане, і це найстрашніше. Я виріс під опікою таких людей, як він. Повірте мені, він це зробить.

— Тоді що можемо зробити ми, щоб зупинити його?

— На це питання майже не знайти відповіді, — промовив я. — Не можна примусити дезертирів роздезертиритися. Знаючи індивідуальний мутуалізм, ви б і не подумали їх просити. А що вони коїтимуть із власної волі, я не знаю. Якби у вас був уряд, він міг би дати раду Зеннорові, вигадати якийсь реальний компроміс абощо. Але він досі не затямив, що тут немає центрального уряду, з яким можна зустрітися. Що буде далі, подумати страшно.

— Але ми мусимо про це подумати, — зауважив Мортон із такою холодною похмурістю, якої я не бачив іще ніколи. — Зеннора потрібно вбити. Іншого шляху немає.

— Ні! — вигукнула Ніб. — Це жахлива пропозиція. Ця задача така дивна, така жахлива, що для її розв’язання знадобиться мудрість самого Марка Четвертера.

— Можливо, можливо, — пробурмотів я. — Та мені здається, того, що тут відбувається, забагато навіть як на величезну потужність цього давно зниклого мозку.

— Ніщо й ніколи не бувало заскладним для Марка Четвертера, — заперечила дівчина зі спокійною та непохитною впевненістю. Мене це розізлило. Це було все одно що прикликати будь-яке божество на свій вибір, падаючи з кручі та благаючи про допомогу. Молитися про небесну руку, що ніколи, ніколи не злетить із неба, щоб урятувати тебе.

— Це лише думка, твоя думка. А мені вона здається більше схожою на сліпу віру, ніж на розумне судження. Ми мусимо розібратися із цим самотужки, тому що Марк Четвертер давно зник, заіржавів. Він не може допомогти нам