Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

Вдячна публіка заревіла на знак схвалення, забрала їжу й вигнала його, відчуваючи, що з двох мерців — Джейн і Оскара Вайлда — один у цій кімнаті був зайвий.

Вони працювали до ночі й нарешті здалися близько опівночі, надто втомлені, щоб довіряти собі; до того ж обох злегка нудило від вдихання розчинника для фарби. Бен давно вже пішов додому.

Наступного ранку, при світлі дня, вони побачили, що очистили близько чотирьох квадратних футів нагорі й чверть однієї стіни внизу. Було схоже на те, ніби Ґамаш мав рацію. Джейн розмалювала кожен сантиметр свого будинку. А Йоланда заклеїла або ж зафарбувала. До полудня вони просунулися ще трохи. Клара відійшла, щоб помилуватися своєю роботою — вона зняла кілька футів шпалер — і роботою Джейн. Зараз вимальовувалося досить, щоб це мало доволі захопливий вигляд. Здавалося, що в роботі Джейн була якась закономірність і мета. Але якою могла бути ця мета, поки що не було зрозуміло.

— Заради бога, Бене, це все, що ти подужав?

Засмучена Клара не могла нічого із собою вдіяти. Нагорі Пітер устиг зняти кілька футів шпалер, але Бен майже нічого не зробив, хоча, звісно, те, що він таки зробив, було блискуче. Кришталево чисте й гарне. Але цього було не досить. Якщо вони хотіли знайти вбивцю, потрібно було відкрити всі стіни. І якнайшвидше. Клара відчувала, як зростає її тривога, і розуміла, що стає одержимою.

— Вибач мені, — сказали вони обоє одночасно, а потім Бен підвівся й подивився на неї, як побитий собака. — Вибач, Кларо. Знаю, я працюю повільно, та я старатимуся. Потрібна практика.

— Нічого страшного. — Вона обняла його за тонку талію. — Час відпочити. Скоро повернемося до роботи.

Бен підбадьорився й поклав руку їй на плече. Вони пройшли повз Пітера. Той залишився і тільки дивився їм услід — як вони вдвох віддалялися, а потім спустилися сходами.

До ночі значна частина стін вітальні була очищена. Вони покликали Ґамаша, який приніс пиво та піцу і привів Бовуара.

— Відповідь тут, — просто сказав Ґамаш, тягнучись по ще одне пиво.

Вони їли перед каміном у вітальні, й аромат трьох екстравеликих піц із піцерії «Піца-Піца» перебивав запах розчинника, яким вони знімали фарбу.

— Вона в цій кімнаті, у цьому мистецтві. Відповідь тут, я відчуваю це. Джейн запрошує усіх сюди того самого вечора, коли виставляють її роботу, а за кілька годин після того, як вона усім про це каже, її вбивають. Для збігу то занадто.

— Ми хочемо вам дещо показати, — сказала Клара, обтрушуючи джинси і підводячись. — Ми відкрили більшу частину стін. Почнімо нагорі?

Схопивши шматки піци, вони піднялися нагору. У кімнаті Пітера було занадто темно, щоб по-справжньому оцінити розпис Джейн, але робота Бена була іншою. Хоча площа, яку він очистив, була крихітною, побачене приголомшувало. Блискучі, сміливі мазки вистрибували зі стін, оживляючи людей і тварин. А деінде люди перетворювалися на тварин.

— Це Неллі й Вейн? — Ґамаш дивився на клаптик стіни. Там було чітко видно пряму, як жердина, жінку, яка вела корову. «Жердина» була дуже грубою, а корова — худою і щасливою, з бородою.

— Чудово, — пробурмотів Ґамаш.

Вони повернулися до темряви внизу. Пітер вимкнув прожектори, які підключив раніше вдень, щоб вони мали змогу працювати. За обідом вони їли при світлі вогню й теплому сяйві кількох настільних ламп. Стіни були занурені в темряву. Тепер Пітер клацнув вимикачем, і світло затопило кімнату.

Ґамаш міцно зімкнув очі. За кілька хвилин він розплющив їх.

Це було схоже на перебування в печері — одній із тих дивовижних печер, які дослідники іноді знаходили заповненими древніми символами й зображеннями. Олені біжать, люди пливуть. Ґамаш читав про них у журналі «National Geographic», і тепер він почувався так, ніби магічним чином перенісся до однієї з них, тут, у серці Квебеку, у затишному й навіть поважному старому селі. Як і у випадку з печерними малюнками, Ґамаш знав, що тут була зображена історія Трьох Сосен і їхніх мешканців. Повільно, заклавши руки за спину, Ґамаш обходив стіни. Від підлоги до стелі вони були вкриті сільськими сценами, класними кімнатами, дітьми, тваринами, дорослими — вони співали, гралися, працювали. Було кілька сюжетів із нещасними випадками й принаймні один похорон.

Йому більше не здавалося, що він у печері. Тепер навколо нього вирувало життя. Він зробив кілька кроків назад і відчув, як сльози щипають очі. Він знову заплющив їх, сподіваючись усе списати на різке світло, раптом це помітять інші. У якомусь сенсі так воно й було. Його переповнювали емоції. Сум і меланхолія. І захоплення. Радість. Він наче піднісся над самим собою. Це виходило за межі реального. Перед ним був «довгий будинок» Джейн. Її дім став її «довгим будинком», що зберігав кожну людину, кожну подію, кожну річ, кожну емоцію. І тоді Ґамаш зрозумів, що вбивця теж був там. Десь на цих стінах.

Наступного дня Клара понесла конверт Йоланді додому. Подзвонивши у блискучий дзвіночок зі штучної міді та почувши мелодію Бетховена, Клара набралася духу. Востаннє, заради Джейн. Востаннє, заради Джейн.

— Сука! — заверещала розлючена Йоланда.

Далі полився потік образ і звинувачень, що закінчився обіцянкою відсудити у Клари все, що вона мала.

Востаннє, заради Джейн. Востаннє, заради Джейн.

— Ти клята злодійка, tête carrée! Цей будинок належить мені. Моїй родині. Як ти можеш спати вночі, суко?

Востаннє, заради Джейн.

Клара тримала конверт у руці, поки він не привернув увагу Йоланди, і, як дитина, якій дали щось блискуче й нове, та перестала волати й витріщилася, зачарована тонким білим папірцем.

— Це для мене? Це моє? Це ж почерк тітки Джейн?

— У мене до вас запитання. — Клара розмахувала конвертом.

— Віддай його мені!

Йоланда стрибнула вперед, але Клара відмахнулася від неї.

— Чому ви заховали її малюнки?

— То ти їх знайшла, — сплюнула Йоланда. — Брудні, божевільні картинки. Усі вважали її такою чудовою, але її сім’я знала, що вона божевільна. Мої бабуся з дідусем знали, що вона була навіженою ще з підліткового віку й малювала ту гидоту. Вони соромилися її. Усе її мистецтво було дебільним. Мати розповідала, що тітка насправді хотіла вивчати мистецтво, але бабуся з дідусем поклали цьому край. Сказали їй правду. Сказали, що то не мистецтво. То була ганьба. Вони сказали їй, щоб вона ніколи й нікому не показувала своїх каракулів. Ми сказали їй правду. Це був наш обов’язок. Ми не хотіли, щоб їй було боляче, хіба не так? Це було для її ж блага. І що ми отримали натомість? Нас викинули з родинного дому. Вона мала нахабство сказати, що мені буде дозволено повернутися, тільки-но я вибачуся. Я їй відповіла тоді,