Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та жінка – вона сама, Анабель Баскаль.
Так, тепер її життя належить тільки їй. Ніхто нас не запитує, чи хочемо ми приходити у цей світ. Це вирішують за нас. Але чи хочемо ми бути в ньому? Хіба хоча б це людина не має права вирішити сама? От вона й розпорядиться… Зникне, як зникла колись її тезка Анна Ярославна – київська княжна, королева Франції, грішниця, яка в час політичних розрахунків і корисливих шлюбів, усупереч фальшивим устоям королівського двору, наперекір усім і всьому, пішла за покликом любові, пізнала найвище щастя жінки – кохати й бути коханою. Після смерті коханого, зневажена та забута, вона усамітнилася, а потім і тихо зникла. Куди? Де дожила свої останні дні? Де похована? Чи була взагалі десь її могила? Ніхто не знає. Цілком імовірно, що Анна повернулася з Франції на рідну землю і, за традицією слов’янських предків, віддала своє тіло вогню, а не землі«Який гарний, воістину поетичний перехід до іншого світу, – думала Анабель. – Ніякого шарварку, похоронних церемоній, фальшивих слів і сліз. І нікому ніяких клопотів. Просто відштовхнути човна від берега – і зникнути, розчинитися, відпливти у вічність».
Анабель завжди боялася завдати комусь клопоту. Ні в кого нічого не просила. Навіть коли приймала від колег скромні подарунки на день народження, почувалася ніяково. Відтоді як не стало Луки, вона покладалася тільки на себе. От і тепер… Нікому не треба буде морочитися з її захороненням. Колись, коли озеро нарешті таки помре, із сапропелю потягнуться вгору молоді пагінці. І тоді, може, через десять, а може, через сто чи двісті років, вона стане деревом – березою, сосною, тополею чи дикою яблунькою – і проживе ще одне, зовсім інше життя. До неї прилітатимуть пташки, зів’ють на ній гнізда. Їй буде направду тихо та спокійно. І вона нарешті пізнає гармонію, якої, здається, так і не знайшла в цьому житті.
4Анабель народилася, щоб стати скрипалькою. Це було ясно, як Божий день, і так само закономірно, як-от прихід літа після весни. Тож майбутнє малої ніколи й не обговорювали. Дівчинка росла серед гармонії звуків, аби колись увійти в неї, як перший промінь входить у просвітліле ранкове небо. Ввійти й залишитися там на все життя.
Коли в березні, після виписки з лікарні та відвідин рідних місць, вона, тулячи до грудей ліву руку в теплій вовняній рукавичці, їхала до Соломії Соломко, то ще й гадки не мала, що пані Доля вже дуже засумнівалася в закономірності цього вибору.
Невгамовна Солоха, голосиста Соло у квадраті, чорноока та чорнокоса, ще трохи на піднесенні та нервах після чергової репетиції, зустріла її пристрасним спічем про мінливість викладацької фортуни. Ораторствувала у звичному для неї стилі, водночас то підфарбовуючи вуста, то поправляючи «бабетту», а то висмикуючи пінцетом якусь мікроскопічну волосинку, що вибилася з-під шкіри трохи нижче від тоненької, як шовкова ниточка, брови.
– Ну от, вороні Бог послав шматочок сиру… А потім передумав та й підіслав лисицю…
Солоха й справді нагадувала чорну лискучу ворону. Шматочок сиру – це, вочевидь, натяк на Анабель. Про лисицю із пафосного словесного потоку кураторки можна було лише здогадуватися.
Ну чому, чому воно так? Тільки доля нарешті розщедрилася на здібну ученицю, яку вона, Соломія, може, все життя хотіла знайти, і нате вам – такий облом, таке випробування. Це ж скільки часу тепер має минути, доки цей юний поліський самородок видужає і знову почне грати? А коли повернеться техніка гри? А коли травмована пам’ять відновить усе те, чого вона колись уже навчилася? А їй, Соломії Адріанівні Соломко, уже навіть снилися афіші з дебютними портретами талановитої скрипальки та її не менш талановитої наставниці. Вона, Соломія, вже марила про сольні концерти, перемоги на престижних конкурсах, інтерв’ю в газетах, виступи на телебаченні. У неї, заслуженої-презаслуженої, досвідченої та всіма шанованої, вже не так багато часу, щоб чекати – треба встигнути заскочити до останнього вагона і якщо не скупатися наприкінці життя у променях слави, то хоча б потішитися її найяскравішим промінчиком.
Та слова словами, а діяння діяннями. Солоха голосно та пристрасно понарікала на долю, висловила їй, примхливій і несправедливій, купу претензій, а тоді, не покладаючись на неї, відважно пішла в атаку на дирекцію училища і поставила на вуха весь профком. Немає вже у списках учениці Анабель Баскаль? Як це немає? Чому немає? Ах, викреслена з огляду на смерть? Але ж ось вона, жива, хоч і не зовсім здорова. І вони просто зобов’язані відновити її в училищі та допомогти стати на ноги. Так, зараз вона ще якийсь час не зможе ходити на заняття, але десь же мусить жити. І стипендія їй потрібна, як нікому. Що означає: стипендію видають лише за успішність у навчанні, а вона три місяці не навчалася? А як вона могла навчатися? Та ви ще побачите, якою успішною вона стане. Вслухайтеся тільки, як звучить – А-на-бель Баскаль! Почули? То запам’ятайте це ім’я! Запам’ятайте, бо колись це обдаровання, може, не захоче після концерту навіть автограф черкнути таким безсердечним забувакам.
Чи то «забуваки» лише й мріяли про автограф від майбутньої зірки, чи зрозуміли, що рішуча та невгамовна Солоха дихати їм не дасть, якщо вони не прислухаються до її вимог, в усякому разі Анабель поселили в гуртожитку, виділили матеріальну допомогу й навіть видали талони на безоплатне харчування в їдальні.
Щоранку вона їздила до міської поліклініки на процедури. Після них довго блукала містом, приглядалася до автівок. Ніколи не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.