Читати книгу - "Дожити до весни"

– Ти ніби двійняток народила.

Про невиліковну хворобу донечки Анабель дізналася тоді, коли дівчинці несподівано, просто посеред ночі, стало зовсім зле. Несподіванкою це було лише для неї самої, бо лікарка, як з’ясувалося, знала про це ще з перших днів, але чи то пожаліла молоду сироту-породіллю, чи мала надію на диво. Дива не відбулося. А з Анабель стався нервовий зрив.

– Не тужи так. Ти ще молоденька, – втішала її няня Валя. – Народиш іще цілу купу дітей. Аби тільки здоров’я та чоловік добрий.

Потенційні діти, яких вона ще колись, за певних обставин, народить, не могли їй замінити дитину, яку вона вже виносила під серцем, яка жила і яку вона безмежно любила. До ранку в Анабель почалася гарячка. І тоді няня Валя принесла до неї ту, другу, дівчинку. Не годувати, а просто так. Поклала поруч, а сама сіла біля ліжка. Дитинча запхинькало. Анабель наче прокинулася, взяла його на руки, пригорнула до себе, тоді розпеленала, обцілувала – від тім’ячка до крихітних пальчиків на ніжках і ручках. Нікому в ті хвилини не вдалося б переконати, що то не її дитина.

Вона ще раніше подумувала про те, щоб забрати покинуту дівчинку. Годувала її, слухала, як смішно плямкають губенята, як вдивляються в неї очі, колір яких ще важко було передбачити, і прикидала, як даватиме раду двом дітям. Якби хтось прочитав її думки, то назвав би божевільною. Не мати ні кола, ні двора й узяти на себе такий клопіт – ростити двох дітей. Ніхто ж у пологовому не знає, що вона незаміжня. Хоча всі в захваті від Руслана. Може, він і справді стане гарним батьком. Але щоб для двох – це вже занадто для такого діловитого та правильного чоловіка.

Тепер, оплакуючи втрату, уже й не припускала, що вийде звідси сама. Няня Валя, добра душа, ніби й не сумнівалася, що Анабель забере покинуту дівчинку. Лікарка, яка опікувалася Анабель, узялася їй допомогти. Тож із лікарні молода мама вийшла з дитиною, яка законно була її. Правду не повинен був знати ніхто, навіть Руслан. Зрештою, що йому до того, чия це дитина – на його гру в турботливого тата це ніяк не впливало.

Чому вона так довго відкладала розмову з Ірискою про те, про що просто мусила розказати? Боялася втратити її? Не знала, чи зрозуміє? Не мала сил озирнутися на минуле, розворушити свої задавнені болючі спогади? Боягузка!

Тепер Іриска десь далеко. І ні листа, ні дзвінка. Що ж, хай. Тільки б вона була щасливою… Тільки б вони були щасливими…

Клаптики рукопису доводилося перекладати по кілька разів, як детальки дитячого конструктора, але їхні контури по лініях розривів нарешті почали збігатися. Сагринівський вогонь, у якому загинула бабуся Віра, тягнувся червоними язиками до пожежі на хуторі, у якій не стало Луки… Затонулий у північній річці човен із музикантами вперто повертався одним бортом до «джазу на кістках»… Жах, пережитий нею в сільському погребі, викликав образ «павука»… Нещасний «павук» Тьоха всміхався своїм пласким писком до Кіма… Кім показував пальцем на свого батька, Казимира Хромова…

Анабель добре запам’ятала пласке блідо-зелене обличчя Тьохи, на яке цілий місяць змушена була дивитися при тьмяному світлі «кажана». Той, хто продав Ковалицькому італійську скрипку Баскалів, – наче його копія. Та копія може бути двійником, навіть (чисто гіпотетично) клоном, але в жодному разі не самим Тьохою. Не міг Тьоха навчатися в училищі, гризти нещасними кривими зубами граніт науки, освоювати ази режисури, а потім ще й працювати в міністерстві. Вона ж сама бачила його у психлікарні – пригальмованого, притлумленого, нетямущого, схожого на зірваний із грядки овоч. Безумовно, Артем і Кім – різні люди. Але прізвище в них одне. Це вже Анабель знала напевно. Плюс ця подібність.

У вересні, наступного ж дня після поїздки до Гайового, вона, скориставшись підказкою старолісівської старости, вирушила до районного архіву. У реєстраційній книзі сільської ради села Гайове містився запис, що 1949 року в ньому оселилися громадянка Красько Катерина Єгорівна, 1891 року народження, та Хромов Артем Іванович, 1941 року народження, обоє уродженці Житомирщини. Вони купили хату в громадянина Вальчука Антона Степановича…

Артем, Кім, Казимир… У всіх трьох має бути не тільки одне прізвище, а й одна кров. Цілком імовірно, що Казимир Хромов – той самий Казьо… Той самий… Вона мусить його знайти. Треба лише добре підготуватися до зустрічі. До весни ще є час. А вже тоді…

Заплющила очі й побачила, як лісом біжить весняна вода. Вона омиває стовбури дерев, прослизає крізь кущі, проорює борозенки в лісовому гумусі, між мохом і рудими засохлими стеблами папороті, підхоплює торішнє листя, несе його тими борозенками й нарешті з розгону вривається в озеро. Озеро хутко піднімає своє плесо, мов кинуте ще торік і забуте кимось на його дні кругле люстро, віддзеркалює від нього тисячі сонячних зайчиків, переповнюється, виходить з берегів, вода вимиває із сапропелю чорного старого човна, підіймає йогона своїх хвилях, і він, припнутий грубим ланцюгом до металевого стержня, починає смикатися, як невільник біля ганебного стовпа.

Жінка виходить з лісу, відмикає ключем заіржавілого замка на припоні, звільняє чорного бранця, застеляє його днище білим обрусом, відштовхується від берега й лягає на той обрус. Човен випливає на середину озера й умить спалахує, наче велика вогненно-золотава квітка. Вона ж того цвіту вже не побачить. Потім, коли полум’я згасне, прах човна й жінки опуститься в сапропель, де за тисячі чи й мільйони років знайшли свій останній спочинок невідь-скільки життів. А душа її підніметься на вершечок нахиленої над водою верби, звідки