Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марія Марківна, попри її непохитні педагогічні принципи, також була вельми доброю людиною. Вона мала хворе серце й померла, коли Анабель лише збиралася стати школяркою. Лука більше не одружувався, хоч кілька балакучих жіночок прибігали з села, пострілювали цікавими очима, пропонували допомогу та скрушно похитували головами: «Як же то хлопові самому давати всьому лад та ще й дитину ростити?»
– Краще жити з гарними спогадами, аніж з поганою половиною, – зітхнув якось Лука в спину особливо настирній молодиці. – Бо те, як тебе колись називали, що тобі говорили, любили тебе чи не любили – не минається, не зникає ніколи. Погані спогади можуть день за днем, ніч за ніччю висмоктувати сили, як вампіри кров, а добрі, навпаки, допомагають жити й дарують радість. А в мене, Анно, ось тут, – він приклав долоню до серця, – стільки гарних спогадівАдам. Коли він під час першої їхньої зустрічі назвав її Євою, вона намагалася заперечити. Подумала, що він, мабуть, помилився, сплутав її з іншою. А потім зрозуміла: Адам не помилився, він побачив у ній ту Єву, яку мріяв написати на полотні. Її це навіть потішило, полоскотало маленьке дівоче его. А потім… Потім вона закохалася в нього. Втріскалася по самісінькі вуха. І якщо йому хотілося, щоб вона стала Євою, ладна була нею стати. Не тільки на час роботи над «Євою з яблуком», а назавжди. Бути Євою для Адама… Яке це щастя!
Коли їй, коректору, запропонували спробувати писати матеріали, під першою ж своєю публікацією в газеті вона поставила підпис – Єва Вольська. Гадала, що так буде ближчою до Адама. А ще мала потаємне сподівання, що колись газета з її публікацією потрапить до нього, він обов’язково зверне увагу на підпис, згадає свою Єву, усе зрозуміє і розшукає її. Чижик сказав, що це гарний псевдонім – милозвучний, незвичний і добре запам’ятовується читачами. Так вона, названа Євою ще за першої зустрічі з коханим, і залишилися із цим іменем, а згодом так зріднилася з ним, що про своє справжнє іноді й забувала.
Єва чекала на свого Адама. Чекала з тієї самої хвилини, коли вони розлучилися. Майже вісім тисяч самотніх ночей і напружених днів. Їй здавалося, що ось-ось він з’явиться з-за рогу вулиці, вибіжить назустріч із людського натовпу, несподівано відчинить двері до кабінету, сяде поруч у театрі, підійде до столика в кафе, наздожене на парковій алеї… Ніхто їй не потрібен був, крім нього. Коли впала залізна завіса й до України почали приїжджати українці з діаспори, очікування набуло цілком реальних обрисів. Не раз вона благала його подумки: «Адаме, приїдь! Тепер уже можна…». Почала частіше заходити до художників, не минала жодної виставки в арт-галереї. Знала: якщо він з’явиться, то передусім піде туди й хтось обов’язково скаже йому про Єву Вольську. Уявляла їхню зустріч, відчувала на собі його погляди, руки, поцілунки.
Він мовчав. І хтозна, чи й згадував її. Хіба, може, інколи. Адже поруч з ним уже давно є жінка, яка допомогла йому колись у скрутну хвилину життя і стала його дружиною. Він не знає там, на чужій землі, що таке самотність і туга за коханням.
А ще в його американському будинку висить «Єва з яблуком». Вона замінила йому його Єву земну. Та, яку він створив, замінила йому ту, яку він кохав. А їй ніхто не зміг і ніколи не зможе замінити його, Адама.
Іриска. Це найкраще та найдорожче в житті Анабель. Маленьке щебетливе щастя, таке попервах беззахисне, давало їй снагу жити й переважувало всі великі драматичні випробування. Іриска… Ця радість… Ця одвічна тривога… Ця найпотаємніша її таємниця…
Пологи у студентки Анабель Баскаль були передчасними. Лікарка спочатку заспокоїла: семимісячні виживають, щоправда, для медперсоналу це непросто – виходити таке немовля. А от їй, мамі, треба просто припастися терпінням, берегти себе та чекати, поки новонароджена набере потрібну вагу.
Дівчинка набирала вагу дуже повільно, була кволою, не мала смоктального рефлексу чи, може, їй бракувало сил для цього. Молоду маму змушували зціджувати молоко, щоб воно не перегоріло та не пропало до часу, коли донька зміцніє. Його наливали у пляшечку і з неї через соску годували дитину. Молока було багато. Сусідки по палаті дивувалися: звідки воно береться в неї, первородки, та ще й такої тендітної?
Іноді Анабель просили погодувати чужих діток, у мам яких виникали проблеми з лактацією. Вона не відмовляла. А потім їй приносили тільки одну дівчинку. Дитина жадібно припадала до сосків, енергійно смоктала молоко рожевими губенятами, а тоді, вже сита, втикалася носиком у груди годувальниці та так і засинала. Коли няня приходила забирати її, щоб занести до палати для новонароджених, дівчинка влаштовувала неймовірний крик. Здавалося, вона вимагала, щоб її зоставили з Анабель, і якби могла, то вчепилася б рученятами у свою годувальницю.
У біологічної мами цієї дівчинки не було проблем із молоком. Точніше, ніхто не знав, які проблеми в неї були взагалі. Бо й самої мами в пологовому будинку не стало зразу ж після пологів. Її привезла сюди «швидка допомога», викликана випадковими перехожими. Вони побачили на лавці в парку молоду жінку, скорчену від болю. Виявилося, що в неї вже починалися перейми. Жінка назвалася якимось прізвищем, якого потім ніхто так і не знайшов у міському реєстрі, народила, залишила записку про відмову й зникла – спустилася з другого поверху на розірваному простирадлі через вікно, не сказавши нікому й слова.
Анабель любила обох дівчаток і вболівала за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.