Читати книгу - "Дожити до весни"

Лука говорив, що людина перебуває у своєму часі, як галузка всередині течії ріки – ізсередини мало видно, і щоб побачити, куди несе її потік, треба вибратися на берег і глянути збоку. Колись і вона, його Анна, все зрозуміє. Він намагався провести свою дівчинку поміж ідеологічними небезпеками та шкільними конфліктами, як досвідчений шкіпер корабель між підводними рифами. Але час від часу вона таки наштовхувалася на ті кляті рифи. Перше таке зіткнення сталося у п’ятому класі.

Так уже повелося в селі, що кожен новий голова колгоспу (а були вони зазвичай приїжджими) влаштовував свою дружину вчителювати – незалежно від її фаху. Скажімо, попередня головиха викладала німецьку мову, хоча до призначення чоловіка на посаду голови була обліковцем у рільничій бригаді й потім за вісім років учителювання так і не спромоглася закінчити заочний факультет російської філології.

Дора Голота разом зі своїм чоловіком навчалася на зоотехніка, а коли його направили очолювати Старолісівський колгосп, стала вчителькою біології. За цією імпульсивною фігуристою та яскравою брюнеткою із зеленими, як аґрус, очима мав би плакати Голівуд, натомість від неї плакали школярі. Михайло Голота, плечистий, головатий, схожий на молодого племінного бика, наплодив уже з десяток позашлюбних дітей – від ланкових, бригадирок, доярок, конторських працівниць. А красуня Дора так і не привела у світ довгожданого нащадка. Це доводило її до сказу. І що далі – то більше. Вона ненавиділа і чоловіка, і його коханок, і їхніх байстрюків, і шкільну біологію, а злість зганяла на школярах.

Приїхала Дора до Старолісів зі своїм статутом і вперто силкувалася підлаштувати під нього життя всієї школи. Вона чомусь люто ненавиділа народні пісні, називала ті «п’яними», бо їх, мовляв, співають тільки на весіллях і в п’яних компаніях. Зате навчила вчительку співів своєї улюбленої – про «городську» Машу, яка вже знає, що таке електрика й ходить на закупи до універмагу, та про недорікуватого селюка Ваню, який цього всього не знає і приїхав до своєї дівчини в місто у «новенькому» костюмі.

Цю дурнуватеньку пісню ще часів лікнепу у школі мусили виконувати на кожному святі. Змінювалися тільки Маші та Вані, які співали довжелезний занудний діалог, що обов’язково повинен був супроводжуватися бурхливими оплесками. Якщо школярі плескали не дуже голосно, Дора Борисівна ображалася і демонстративно покидала приміщення. Опісля цього діставалося на горіхи тій же вчительці співів, тож вона заздалегідь призначала групу «плескальників», які мали заводити глядацьку залу.

Цього разу приводом до зриву емоцій стали колядники. Вчителі, розіслані різдвяного вечора селом, склали довгий список усіх учнів, яких вдалося зустріти й почути. Наступного дня Дора, ініціаторка цього вчительського шпигунства, якого досі в Старолісах не бувало, викликала всіх колядників до дошки та розпочала процес покарання. Найбільше дісталося Іванкові Бунді, худенькому мовчунові, який завжди щось малював. Кожного Дора штовхала кулаком у чоло так, аби потилиця стукнулася об дошку, а Іванко відвернувся, щоб ухилитися від учительчиного кулака, і натомість боляче вдарився обличчям – із розквашеного носа зацебеніла кров.

Батька в Іванка не було, проте за нього заступився старший брат, який працював у місті, а у вихідні приїжджав додому. До класу прийшов директор школи, завітав навіть сам голова колгоспу Михайло Іванович Голота. Діти принишкли перед ним, як мишенята. Напередодні Дора наказала школярам мовчати про те, що було після Різдва, Бунда, мовляв, сам ударився головою, коли пробігав біля дошки. Тож коли директор запитав, чи бачив хто, як Дора Борисівна била Іванка, на весь клас піднялася лиш одна рука. І це була рука Анабель.

– Ти диви, яка тиха та скромна, свята та Божа, а проти вчительки руку підняла, – прошипіла Дора. – Ну, Баскаль, ти в мене ще потанцюєш!

З тієї хвилини п’ятикласниці Анабель Баскаль було оголошено війну. Шансів на перемогу в цьому поєдинку дівчинка не мала. У вчительки завжди знайдеться можливість виставити ученицю дурною, смішною, недоладною, нацькувати на неї своїх підлабузників. Коли Анабель вкотре повернулася додому заплаканою, Лука мовчки накинув кожушка й пішов до будинку голови колгоспу. Він ніколи не розповідав, про що розмовляв з Дорою Борисівною. Сказав лише:

– То нещасна жінка, яка хоче й інших навколо себе бачити нещасними. Хоче й робить. І ніколи вона не вийде з того зачарованого кола. А не вийде тому, що не знає однієї маленької таємниці: волієш бути щасливою, ощаслив тих, хто поруч, або хоча б одного того, хто поруч. Прости її, Анно, і забудь. Будь великодушною.

Після тієї розмови Анабель більше не чіпали.

Бабуся Віра. Її Анабель знала зі старої пожовклої від часу маленької світлини – тільки цей знімок дружини та син Ярко залишилися з Лукою після спалення українського села Сагринь, що нині на території Польщі. Та світлина згоріла під час пожежі. Лука дуже кохав свою Віруню.

Ма-Ма – друга дружина Луки, Марія Марківна. Її Лука просто обожнював. Казав, що це Марійка своїм коханням урятувала його, хворого на мокрий плеврит, комісованого з армії і відправленого додому помирати. Ма-Ма була вчителькою і часом критикувала Луку за непедагогічний підхід до виховання Анабель. По-перше, ну що це за панібратське звертання – Лука? Чому не дідусь? По-друге, він надто багато дозволяє дівчинці, треба бути вимогливішим, суворішим, дитину мусово підготувати до життя,