Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

одяг, з якого виріс Джеральд, Урсулі згадалася місіс Еппл’ярд. Вона, може, її й не згадала б, адже, переїхавши на Еджертон-ґарденз, не підтримувала контакту з мешканцями Арґайл-роуд, про що інколи жалкувала, адже тепло ставилася до обох міс Несбіт і часом думала, що там вони поробляють під невпинним бомбардуванням. Але кілька тижнів тому раптом зустріла Рене Міллер.

Урсула саме «водила козу містом», як висловився Джиммі, що приїхав до столиці на кілька днів на час відпустки. Вони застрягли в готелі на Чарінґ-Кросс, бо неподалік знайшли бомбу, яка не вибухнула — Урсулі часом навіть здавалося, що від таких клопоту більше, ніж від тих, які вибухнули, — тож вони сіли в кав’ярні на другому поверсі.

— Та дівчина з такою помадою і зубами виглядає хвойдувато, але, здається, тебе знає, — сказав Джиммі.

— Господи, та ж це Рене Міллер, — Урсула нарешті зауважила Рене, яка радо махала їй руками. — А що це з нею за чоловік? Виглядає як гангстер.

Рене теревенила стільки, ніби в попередньому житті вони з Урсулою були найкращими подружками («Жвава дівчина», — сміявся Джиммі, коли вони нарешті втекли), і наполягла, щоб вони випили по чарочці з нею та «Нікі». Сам Нікі поставився до цієї ідеї з меншим ентузіазмом, хоча все ж потиснув їм руки й покликав офіціанта.

Рене переповіла Урсулі «події» на Арґайл-роуд, хоча, власне, за рік, відколи вони переїхала на Еджертон-ґарденз, змінилося мало — тільки містера Еппл’ярда забрали в армію, а його дружина народила дитину.

— Хлопчика, — сказала Рене. — Такий страшненький!

Джиммі гучно розсміявся:

— Люблю дівчат, які все говорять, як є.

Нікі був не в захваті від присутності доброзичливого Джиммі, особливо коли Рене випила чергову чарку розбавленого джину й почала з ним фліртувати (майже професійно).

Урсула почула, як хтось сказав, що бомбу розмінували. Коли Рене сказала «замов нам ще по одній, Нікі», той так насупився, що Урсула дійшла висновку: час іти далі. Нікі не дав їм заплатити, ніби це була справа принципу, хоча Урсула й не хотіла бути зобов’язаною його братії. Рене обняла її, поцілувала і сказала:

— А ти заходь, старенькі будуть раді тебе бачити.

Урсула пообіцяла, що обов’язково зайде.

— Господи, я вже боявся, що вона мене з’їсть, — сказав Джиммі, коли вони обходили руїни на Генрієтта-стрит.

*

Коли Памела прислала їй пакунок Джеральдового одягу, Урсула виконала дану Рене обіцянку. Вона дійшла до Арґайл-роуд одразу по шостій, вряди-годи їй вдавалося вийти з роботи раніше. Врешті-решт, вона ще не вдягла форми, а між роботою і бомбами не встигала ані поїсти, ані відпочити.

— Ти і так працюєш на війну, — нагадував їй Крайтон. — Досить з тебе роботи. Як там твоє міністерство маловідомих речей?

— Та, як завжди, усі зайняті.

Потрібно було обробити купу даних. Через їхні руки проходили всі інциденти (тип бомби, заподіяні збитки, кількість загиблих і поранених — цифри нагромаджувалися страшні).

Інколи їй потрапляли папки із «сирими даними» — надрукованими чи навіть рукописними звітами Організації протиповітряної оборони. Тоді вона задумувалася, як це — бути в розпалі бою. Адже Бліц — це і є битва, правда ж? Інколи їй траплялися карти ушкоджень від бомб, одну з них накреслив Ральф. Він підписав її на звороті світлим, майже невидимим олівцем. Вони познайомилися на курсах німецької та приятелювали, хоча Ральф дав зрозуміти, що хоче більшого. Крайтон жартома називав його «її іншим чоловіком».

— Це так ласкаво з вашого боку, — сказала місіс Еппл’ярд, коли Урсула з’явилася в неї на порозі з пакунком одягу. — Прошу, заходьте.

Урсула неохоче переступила поріг. Давній запах капусти змішувався з неапетитними запахами, які супроводжували життєдіяльність немовлят. Думка Рене про миловидість, чи то пак, її брак, сина місіс Еппл’ярд збігалася з дійсністю — він справді був «такий страшненький».

— Еміль, — сказала місіс Еппл’ярд і дала його Урсулі потримати.

Вона навіть через гумові штанці відчула, що він мокрий, і ледь не віддала його одразу назад.

— Еміль? — звернулася вона до нього, зробила гримаску і з силуваним завзяттям усміхнулася. Він доволі войовничо втупився у неї — весь у батька.

Місіс Еппл’ярд запропонувала їй чаю, але Урсула перепросила і кинулася нагору, до ластів’ячого гнізда Несбіт.

Ті, як завжди, були погідні. Мабуть, приємно жити із сестрою, — подумала Урсула. Вона була б не проти вікувати вік із Памелою.

Рут вхопила її долоню своїми пальцями-патичками.

— Ти заміж вийшла! Як чудесно!

Чорт, подумала Урсула, забула зняти обручку, і спробувала змінити тему.

— Ну... — а тоді, побачивши, що загнала себе у глухий кут, скромно сказала: — Так, виходить, що так.

Сестри взялися її шумно вітати, ніби вона спромоглася на якесь надзвичайне досягнення. Урсула геть забула, як ті люблять біжутерію, і пожалкувала, що нічого їм не принесла. У неї був цілий ящичок брошок і сережок від Іззі, які тим точно сподобалися б.

На Лавінії була емальована брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав маленький стразик. На горобиних грудях Рут сяяв важкий карбункул-топаз, який, здавалося, ось-ось її переважить.

— Ми як сороки, — розсміялася Рут. — Любимо блискучі цяцьки.

Вони саме поставили на вогонь чайник і почали з’ясовувати, чим би то її нагодувати — грінкою з мармітом чи із варенням — коли завила сирена. Урсула визирнула за вікно. Бомбардувальників ще не видно, тільки прожектори прочесують темне небо. На чорному викарбувано ясний серпик молодого місяця.

— Ходімо, мила, в підвал, — несподівано життєрадісно сказала Лавінія.

— У нас що не ніч, то пригода, — докинула Рут, збираючи гори мотлоху — шалі, чашки, книжки, шитво.

— І ліхтар, ліхтар не забудь! — радісно гукнула Лавінія.

Коли вони сягнули першого поверху, за кілька вулиць гепнула перша бомба.

— Ой лишенько, а в’язання забула! — ойкнула Лавінія.

— Ми повернемося, мила, — сказала Рут, але Урсула наполягла:

— Ні, треба ховатися.

— Я в’яжу повзунки для дитяти місіс Еппл’ярд, — сказала Лавінія, ніби це достатня причина ризикнути життям.

— За нас не хвилюйся, мила, — сказала Рут, — ми туди і назад.

— На бога, якщо вам це в’язання так треба, то я піду, — сказала Урсула, але ті вже тягли старі кості вгору сходами, а містер Міллер підштовхнув її до підвалу.

— Рене, Доллі, всі — погляньте, хто згадав старих друзів! — повідомив він мешканцям підвалу, ніби Урсула була співачкою на