Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Вона встигла забути, скільки тих Міллерів, яка сувора міс Гартнелл, який дивак містер Бентлі. Що ж до Рене, то та геть забула, як тішилася їхній попередній зустрічі, і сказала тільки:

— Ой боженько, ще одне тіло жертиме кисень у цій пекельній дірі.

Рене неохоче бавила сердитого Еміля. Вона була права, діра справді пекельна. На Еджертон-ґарденз був чистенький підвал, хоча Урсула (та й Крайтон, коли був удома) часто ризикували й не вставали з ліжка.

Урсула згадала про обручку й уявила, як здивуються Г’ю із Сильвією, якщо вона загине, а на тілі знайдуть перстень. Цікаво, Крайтон прийде на похорон? Він усе їм пояснив би. Вона не встигла зняти обручку, бо Рене раптом вручила їй Еміля за мить до того, як будинок задвигтів від близького вибуху.

— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — життєрадісно сказав містер Міллер.

*

Виявляється, звали її Сьюзі. Вона поняття не мала, вона взагалі нічого не пам’ятала. Якийсь чоловік кликав її із темряви.

— Давайте, Сьюзі, не спіть.

І:

— Вип’ємо чаю, коли звідси виберемося, правда ж, Сьюзі?

Вона захлиналася попелом і пилом. Усередині в неї щось непоправно зламалося. Тріснуло. Вона — як золота чаша. «Як у Джеймса», — долинув до неї голос Тедді. (Він справді це сказав?) Вона — величезне дерево (дивина). Їй дуже холодно. Чоловік схопив її за руку, стис:

— Давайте, Сьюзі, не спати.

Але марно, м’яка пітьма вабила обіцянкою сну, сну без кінця, а тоді тихо повалив сніг, доки не вкрив її з головою, і світ поринув у темряву.

Завтра буде гарний день

Вересень 1940 року

Вона скучала за Крайтоном, але не показувала цього ані йому, ані Памелі. У ніч напередодні оголошення війни він зняв кімнату в «Савої», вона вирядилася в темно-синю сукню, а він заявив, що їм треба розстатися («сказати „прощай“»).

— Багато крові проллється, — сказав він, неясно, про них чи про війну. Попри прощання, чи, може, саме через нього, вони лягли в ліжко, і він довго-довго просторікував, як скучатиме за «цим тілом», «твоїми обрисами», «цим гарненьким личком» і таке інше, доки слова не стали їй у горлі. Тоді вона сказала:

— Це ж ти хочеш із цим покінчити, не я.

Цікаво, він і з Мойрою кохався з тією самою сумішшю пристрасті й відстороненості? Але такі питання не можна ставити: раптом відповість правдиво? Яка різниця, якщо він усе одно повернеться до Мойри. Товар уживаний, та все одно її.

Наступного ранку вони поснідали у кімнаті, а тоді прослухали промову Чемберлена. У кімнаті було радіо. Незабаром завила сирена, проте, як не дивно, вони не запанікували. Усе видавалося геть нереальним.

— Це, мабуть, перевірка, — сказав Крайтон.

Урсула подумала, що із цієї миті все, мабуть, буде перевіркою. Вони вийшли з готелю й рушили вздовж Темзи до Вестмінстерського мосту, де загони протиповітряної оборони сюрчали у свистки і кричали, що боятися нічого. Інші роз’їжджали на велосипедах, до яких було прикріплено знак «Відбій». Крайтон сказав:

— Якщо це все, що в нас заготовано на випадок нальоту, то мені за нас страшно.

Уздовж мосту, та й узагалі повсюди, складали мішки з піском, як добре, що у світі так багато піску. Урсула спробувала згадати рядки з «Моржа і теслі»: «Як сім служниць із мітлами тут будуть рік мести»[8] — але тут вони сягнули Вайтголлу, і Крайтон урвав плин її думок, узявши її за руки і сказавши:

— Я мушу йти, люба.

Це звучало як у дешевенькій сентиментальній кінокартині. Вона вирішила пережити війну як черниця. Так буде легше.

Вона провела його поглядом, коли він крокував уздовж Вайтголлу, і раптом відчула жахливу самотність. Може, і варто повернутися до Фінчлі.

Листопад 1940 року

Вона чула, як по той бік стіни скаржиться на життя Еміль, а місіс Еппл’ярд його заспокоює. Вона завела колискову своєю мовою, материнською мовою. Пісня була така сумна, що Урсула пообіцяла собі: якщо колись заведе дитину (що складно, раз вирішила жити по-чернечому), то співатиме їй тільки веселенькі куплети.

Їй було самотньо. Хотілося притулитися до теплого заспокійливого тіла, краще вже собаку завести, ніж лишатися в такі ночі самій. Хай би хтось живий дихав під боком.

Вона відсунула темні завіси. Бомбардувальників поки не видно, тільки самотній промінь прожектора тицяється в пітьму. У небі висів молодий місяць. У Шеллі місяць блідий від утоми, у Бена Джонсона — чеснотлива і гарна на вроду королева і мисливиця. Урсулі ж місяць видавався байдужим. Вона здригнулася.

Перед початком сирен завжди була секунда, коли вона ще не чула звук, але вже про нього знала. Як відлуння, чи то пак, протилежність відлуння. Відлуння-бо наставало потім, а чи є якесь слово на позначення того, що до?

Вона почула, як над головою завищали літаки, і тоді — бух-бух-бух-бух — сипнули перші бомби. Вона наготувалася стягнути завіси й побігти до підвалу, коли побачила, що на порозі будинку навпроти скулився песик, ніби прикликала його до життя своєю волею. Навіть з такої відстані вона відчула його жах. Вона на мить завагалася, а тоді подумала — та гори воно все, і побігла вниз сходами.

На шляху вниз перетнулася із сестрами Несбіт.

— Це погана прикмета, міс Тодд, — загиготіла Рут. — Перейняти когось на сходах.

Урсула спускалася, сестри піднімалися.

— Ви не туди, — сказала вона, хоча і так все було ясно.

— В’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.

— Вона в’яже повзунки для сина місіс Еппл’ярд, — пояснила Рут. — У тій квартирі так холодно...

*

На вулиці стояв страшний шум. Дахом неподалік брязнули запалювальні снаряди, ніби хтось перевернув величезне відро вугілля. Небо палало. Хтось скинув сигнальну ракету, що заграла, як феєрверк, і освітила все внизу.

Вона метнулася через дорогу по пса, а над головою ревів потік бомбардувальників. Пес, якийсь тер’єр, скімлив і тремтів усім тілом. Щойно вона його підхопила, пролунав страшний свист, і вона зрозуміла, що тут їй і смерть, тут їм обом і смерть. Щось величезне загарчало, а тоді пролунав такий гучний вибух, що вона ще таких і не чула. Ось і все, — подумала вона, — то ось як я помру.

Щось ударило її в лоб — цеглина чи щось штибу того