Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Цвітана.

Наступний день виявився насиченим з самого рання. Хоча одразу після пробудження мене чекав приємний бонус. Мене розбудив Оксен, а коли я привівши себе до ладу, прийшла у вітальню, на мене чекала кава з круасанами.

Я приємно вражена, турботою чоловіка. Хоча його знаки уваги дещо бентежать мене. Але поки мовчу.

Доки п’ємо каву, Оксен розказує план наших дій на сьогодні.

Виявляється ми спершу їдемо у фортецю. Адже потрібно владнати чимало формальностей, адже Сафін поки без належних документів. Тож активно діяти, ми не можемо.

Приїхавши в фортецю йдемо у кабінет завідувачки. Ще раз все проговорюємо з Алефтиною. Я телефоную своєму дядьку, а він обіцяє завтра приїхати з комітетом. Вводжу його у курс справи, а він дає нам багато надій, адже Сафін бажає більшого ніж просто орендувати фортецю.

Після розмови з Алефтиною, ми прогулюємося фортецею.

Оксен йде поруч, оглядаючи все довкола. Близька присутність цього чоловіка хвилює мене. Але я не можу дозволити собі прийняти його залицяння. Хоча цей чоловік насправді подобається мені, він для мене табу. Адже я знаю, що щойно ми виконаємо доручення султана, Сафін повернеться до звичного ритму життя. Зрештою як і я. Саме тому нам бажано тримати дистанцію. Власне про, що я вчора, і просила чоловіка. Та з його поведінки розумію, що його це не влаштовує.

— Цвітано!

Раптом кличе мене чоловік відриваючи від думок. Коли я дивлюся на Оксена, він примружується.

— Як ти почуваєшся?

Знизую плечима. Адже наче почуваюся добре.

— Не знаю. А чому ти питаєш?

— Не хочеш, прогулятися вниз до Смотрича? До того місця..?

— Ні, — зводжу брови разом, та пропоную. —Краще подивитися на те місце з моста.

— То, що йдемо?

— Ходімо.

Погоджуюся, бо і самій цікаво, чи зможемо ми побачити те місце з моста. Адже маг показував його нам саме з цього моста.

Здригаюся, коли Оксен бере мене за руку. Я невдоволено зиркаю на чоловіка. А він поводиться так, наче так би й мало бути. Мовчу, бо не хочу з ним сперечатися. Хоча насправді мені приємні його жести, але страшно починати стосунки. Після того як зірвалося моє весілля, я чоловікам не довіряю.

Видихаю та йду мовчки за чоловіком.

Зупиняється біля поруччя. Ми обоє дивимося у той бік, в якому заховане золото султана. А потім дивимося одне на одного, і я не витримавши зі сумнівом питаю.

— Як гадаєш, нам вдасться знайти скарби?

— Я переконаний в цьому на всі сто. І навіть сумнівів у цьому не маю.

— Але ж Смотрич у сучасному світі геть інший. — правдиво зауважую.

— Не зовсім, квітко, — заперечує Сафін, вказуючи рукою вздовж берега Смотрича. — Он бачиш, ту напівсуху тополю?

Я кліпаю й одразу знаходжу поглядом стару тополю. І лиш тепер пригадую, що бачила її, і у минулому.

Нервово ковтаю, й переводжу погляд на чоловіка, а він посміхнувшись зазначає.

— Тож це і буде нашим орієнтиром. — чоловік зітхає та пильно дивлячись на мене, пропонує. — Цвітано, ходімо пообідаємо, і я ходів би спуститися у підземелля. — Ти зі мною?

Я кілька хвилин дивлюся на чоловіка. І не можу собі відмовити у такому задоволенні.

— З тобою. Але мені потрібно повернутися на квартиру...

— Для чого? — з повним нерозумінням дивиться на мене чоловік.

— Аби взяти все необхідне, металошукач, ліхтарик... — збентежено пояснюю.

— Цвітано, давай просто прогуляємося. А ліхтарики купимо.

Посміхаюся й погоджуюся на пропозицію чоловіка.

Ми обідаємо, у відкритому кафе фортеці. Сафін захоплює мене розмовою та дотепними жартами. Пообідавши, чоловік купує два ліхтарики, і ми спускаємося у підземелля.

Сьогодні мені не страшно. Тому, що поруч Оксен, і ще тому, що я знаю, що султан залишився у своєму часі. Він же обіцяв прийти, коли ми діставатимемо його скарби.

Оксен веде мене за руку, я ж не перечу, бо так почуваюся безпечніше.

Я воджу чоловіка усіма ходами, показуючи картини, які можна реставрувати. Сафін захоплений, адже виявляється він навіть уваги не звертав на обдерті стіни. Я розповідаю йому, про скарби у стінах.

Відпускаю руку чоловіка та йду вздовж стіни. Освічую стелю. І відходжу від Оксена на кілька кроків вперед. Раптово мені в обличчя війнув вітерець.

Я здригаюся, і у паніці кидаюся до Оксена. За секунду обіймаю його. Вибивши з його рук ліхтарик, міцно притискаюся до нього.

— Що трапилося? — З повним нерозумінням цікавиться чоловік.

— Ходімо звідси, — Налякано прошу.

— Чому? Що трапилося? — допитується Оксен ховаючи мене у своїх міцних обіймах.

— Тут султан... — зірвано шепочу.

— Раніше, Цвітано, ти мене так не боялася, — невдоволено бурчить султан, проявляючись перед нами.

— Махмеде!!! — обурюється Оксен, міцніше притискаючи мене до себе.

— Вітаю, молоді люди! — вітається султан. — Я прийшов подивитися як ви тут? Чи все добре? Та бачу, що я марно хвилювався.

Невдоволення султана напружує мене. Я відчуваю його суворий погляд надто різко. Стараюся не дивитися на Махмеда, ховаючись в обіймах Оксена. Бо мені лячно, боюся аби султан не потяг мене у своє величне століття.

Кілька хвилин розмовляємо з султаном, та раптом у підземеллі загоряється світло. Султан поспішно прощається та зникає, і ми теж прямуємо на вихід.

Вирішуємо прогулятися містом, та продовжити ознайомлюватися з архітектурними пам’ятками Кам’янця.