Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Повернувшись у квартиру, я замовляю вечерю на двох. Я задоволений, адже Цвітана не протестує. І хоч я поки не проявляю натиску. Наші розмови справді суто ділові, і стосуються лише архітектури. Та я плекаю надію, що скоро все зміниться.

Цвітана одразу йде у свою кімнату. Я ж сідаю біля її ноутбука, і знову заходжу у свій робочий кабінет. Вкотре перевіряю документи. Хочу бути переконаним на всі сто, що там немає жодного проколу.

Доки ми возимося кожен зі своїм, привозять вечерю.

Я кличу Цвітану на кухню. Вона чимось засмучена. На мої запитання мовчить, але ж я бачу, що ледь не плаче. Та поки вирішую не займати дівчину.

Вона ж вечеряє без апетиту, і не доївши вечерю, встає з-за столу.

— Оксене, скільки я тобі винна за вечерю?

Я важко зітхаю, бо її впертість дратує мене. Пильно дивлюся на дівчину, й сухо попереджаю.

— Квітко, я більше не хочу нічого чути. Досить. У нас спільна справа, — це одне, а інше — мені приємно пригостити тебе вечерею. А якщо ти хочеш віддячити мені, пропоную подивитися разом кіно.

— Я згодна, якщо це буде мелодрама, — висуває ультиматум дівчина.

Видихаю. Не люблю усі ці шмарклі та сльози, але так хочеться аби вона була поруч.

— Гаразд! Я згоден.

Ми разом прибираємо після вечері. Цвітана миє посуд, а я спостерігаю за нею. Мені подобається її хазяйновитість та спритність. Мабуть, саме про таку жінку я мріяв завжди. Хоч по правді мені байдуже вміє жінка готувати чи ні, та все інше також. Але як каже мій дідусь, вміти варити їсти та навести лад у хаті, повинна вміти кожна жінка. Це не означає, що вона цим займатиметься, але ситуації у житті можуть бути різними. Тож поруч потрібна та, котра залишиться зі мною навіть у той момент, коли в мене за душею не залишиться ні копійки, а не втече, бо їй важко.

Напевно дідусь має рацію. Хоч раніше я на дуже це розумів, то тепер уже знаю, про, що говорив дідусь. Вже й самому хочеться аби поруч була розумна, практична, надійна жінка, яка знає толк в житі, а не тільки розбирається у помадах та брендах. А якщо вона ще й красуня, то це взагалі прекрасний бонус.

Зітхаю, бо моя красуня, хмуриться, і зовсім немає прихильності до мене.

Цвітана саме завершує мити посуд, і я одразу веду її у вітальню. Присівши на дивані ми довго обираємо мелодраму, і таки дивимося трилер.

Я ловлю кайф, коли дівчина під час перестрілки ховається за мене. Я владно пригортаю її до себе, і вражений, адже вона не перечить. Доки діло в кіно дійшло до пікантного момент, Цвітана заснула у моїх обіймах.

Зітхавши, вимикаю кіно. Дівчина зручно влягається на дивані. Я ж лише накривши її пледом, бреду спати у свою кімнату.

Наступний день виявився насиченим, адже приїхав дядько Цвітани. Ми цілий день носилися з документами Кам’янцем. Фортеця, міська рада та решту інших установ. І так по колу.

Під вечір, нас розбив дзвінок мого діда та його попередження про те, що він приїде через два дні.

Ввечері нас з Цвітаною вистачило лише на те, щоб повечеряти та лягти в ліжко.

Минуло ще два насичених, важких, але продуктивних днів. Ми отримуємо дозвіл на пошуки скарбів у Смотричі, і навіть домовилися про найми спец техніки.

І ось найнявши таксі їдемо на початок міста зустрічати дідуся.

Я хвилююся. Навіть не можу уявити, як все пройде. Хоч ми все сьогодні з Цвітаною проговорили, я хвилююся.

Зупинившись на узбіччі чекаємо приблизно двадцять хвилин. Коли під’їжджає машина дідуся, Цвітана виходить з машини таксі, в якому тоновані вікна. Ми спеціально обирали таку машину.

Я за усім спостерігаю через вікно, і дратуюся ще більше.

Бачу, як Цвітана представляється. Відчуваю як шкіру вкривають сироти, від емоцій, які проймають мене.

— Османе Махмедовичу, я маю для вас приємну новину, стосовно вашого онука.

— Які вже можуть бути приємні новини, красуне? Вже більше, ніж пів року пройшло... — Здавлено відмахується дід.

— Османе Махмедовичу, це не страшно, що пройшло так багато часу. Надія завжди вмирає останньою.

Чую, що й Цвітана теж страшенно нервує.

— Що ви хочете цим сказати, моя люба? — напружено допитується дід.

— Хочу сказати, що ваш онук знайшовся. — схвильовано повідомляє дівчина.

Бачу як дід весь напружується. З хвилину мовчить, а тоді стурбовано питає.

— То ви мене на упізнання покликали.

Цвітана зітхає, й опустивши очі, кілька секунд мовчить, а тоді знітившись повідомляє.

— Не зовсім, Османе Махмедовичу. Справа в тім, що ваш онук живий.

Повисає пауза. Дід пильно дивиться на дівчину. Я помічаю як дід змахує сльози, та зірвано питає.

— Де він? Що з ним? Везіть мене до нього...

Я не витримую та вийшовши з машини, кидаюся до діда.

— Оксене! — вигукує дідусь, а я міцно полоню його в обіймах.

Я скучив за ним, і можу тільки уявити скільки всього йому довелося пережити через мене.

— Мій, хлопчику! Ти живий! Яке щастя! — зірвано шепоче дід притискаючи мене до себе.