Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Ми відпускаємо таксі. А дід все не може натішитися моєю появою. І ще не може повірити, що я живий.

Ми сідаємо в джип дідуся, і я запрошую його на нашу орендовану квартиру.

Дорогою дід все ще пригортає мене до себе. Розповідає про свої страхи та, про те, що вже втратив всі надії. Я ж прошу його не хвилюватися.

Піднявшись у помешкання, ми з дідом розміщуємося у вітальні. Осман відпускає свою охорону на вечерю, а я прошу Цвітану накрити нам стіл. Адже їжу ми замовили заздалегідь.

Доки я коротко переповідаю дідові свої пригоди, до нас приходить дівчина та кличе на вечерю.

Я дякую їй, й прошу зачекати.

— Оксене, хто ця дівчина? — цікавиться дідусь, коли ми знову залишаємося одні.

Розповідаю дідові, що своєю появою у цьому світі, як і життям, я повинен завдячувати їй. Але більш детальніше обіцяю все розповісти пізніше. Бо зараз потрібно повечеряти.

Вечеря проходить за розмовами. Дід влаштовує допит Цвітані.

З її відповідей я дізнаюся, що вона зараз безробітна, адже її звільнили, через принциповість. Також дівчина розповідає, що теж була у минулому. А на запитання діда, чим вона планує займатися після того, як завершить все зі скарбами султана, дівчина знизує плечима та знітившись зізнається.

— Я планувала відкрити власну справу.

Дід схвалює таке рішення дівчини, та пропонує свою допомогу.

Дівчина сором’язливо дякує та відмовляється. Мовляв, хоче спробувати власні сили та потенціал.

По вечері ми переходимо у вітальню у трьох. Обговорюємо подальший план дій, адже дідусь планує залишитися у Кам’янці, доки все не закінчиться.

Розмова затягнулася, та коли вона завершилася, дідусь підіймається та просить мене поїхати з ним у готель. Бо умови у цьому помешканні, не зовсім належні.

Я відмовляюся, та нагадую дідусеві, що я ще й досі вважаюся пропалим безвісти. Тому проводжаю діда до машини, в якій чемно чекають люди дідуся, а я прощаюся з ним.

Поспіхом повертаюся у помешкання, бо мене зараз хвилює Цвітана. Боюся аби не образилася на Османа, адже він ставив досить відверті, і подекуди особисті запитання.

Застаю дівчину за миттям посуду. Повільно йду до неї. Не можу втриматися аби не пригорнути її до себе зі спини. Я почуваюся шалено поруч з цією дівчиною. Відчуваю як потяг до неї росте з кожним днем.

— Оксене, відпусти! Негайно! — суворо наказує Цвітана припинивши мити посуд.

Я лише міцніше притискаю дівчину до себе, й тихо кличу її.

— Цвітано...

— Оксене, відпусти! — суворо наказує дівчина та кидає погрозу. — Якщо ти не припиниш свої залицяння, то в один із ранків прокинешся один.

Я важко видихаю, й змушую Цвітану повернутися до мене обличчям, заглядаю у її сині очі.

— Цвітано, я не розумію твоєї агресії. Ти ж подобаєшся мені. Шалено подобаєшся.

— Оксене, досить! — суворо наказує дівчина та смикається. — Не потрібно нічого вигадувати. Прошу!

Її слова роздирають мою душу. Я шаленію поруч з нею, а їй схоже байдуже. Вона будує між нами бар’єр із холоду та байдужості.

— Відпусти!

Я видихаю та відпускаю дівчину. Не розумію її поведінки. Виключаю той факт, що я можу бути байдужим їй, тут щось інше, але, що, поки зрозуміти не можу.

Цвітана покидає кухню, залишивши недомитий посуд. Я зітхаю й беруся домивати брудні тарілки. Серце розривається від байдужості Цвітани, а в душу закрадається ревність. І ревність ця до султана. Бо судячи з поведінки дівчини, вона таки прихильна до нього, навіть при тому, що її слова протилежні.

 Вимивши посуд іду спати. Та чи зможу тепер заснути. Цвітана поруч, але до себе не підпускає ні на крок.