Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Цвітана.

Я покинувши кухню зачиняюся у своїй спальні. Даю волю своїм сльозам. Оксен подобається мені, але я не можу собі дозволити стосунки з ним. Не вірю йому. Мені потрібен час, аби усе це переварити. Та й зрештою побути по далі від цього чоловіка. Я більше ніж переконана, що тоді моя до нього, стала б меншою, а, то й пропала б взагалі. Цей чоловік не для мене, і я це чудово розумію.

Пів ночі кручуся без сну. І здається щойно заснула, як мене будить стукіт у двері. Заледве встаю з ліжка, і накинувши банний халат, бреду відчиняти. На порозі стоїть Оксен.

— Цвітано, прокидайся, нам через годину виїжджати.

Я важко зітхаю, й сонно кидаю.

— Гаразд.

Я сплю на ходу. Але шукаю речі та плетуся в душ.

Доки приходжу на кухню вже одягнена, на мене чекає кава та еклер.

Я приємно вражена, навіть при тому, що почуваюся кепсько. Не розумію навіщо Оксен це робить. У нього ж до його зникнення точно хтось був. Можливо дівчина, а можливо й дружина.

Пильно дивлюся у широку спину чоловіка, який стоїть біля вікна.

— Оксене, ти повідомив дідуся про свою появу, а свою другу половинку, чому не спішиш повідомляти?

Чоловік повільно оглядається на мене. І зробивши ковток кави, з чашки, що тримає в руці, пронизує мене своїми чорними очима.

— Тому, що її немає. — суворо звучить його красивий, грубий голос.

— А де сі діла? — не витримую я, бо у його слова не вірю.

— Зрадила за день до весілля, шість років тому. — цілком серйозно відповідає чоловік.

— Невже за цих шість років, ти собі нікого не знайшов? — з недовірою цікавлюся

— Нікого! — сухо запевняє Сафін. — Я перестав довіряти жінкам. Усі вони для мене тепер лише розвага...

Я хмикаю.

От і вся відповідь. Але навіщо він тоді залицяється до мене?

— Оксене, але я теж жінка, — сухо нагадую та невдоволено додаю. — Та я прошу тебе, затям, твоєю розвагою я не хочу бути, і не буду нізащо. Тож припини свої підкати, та дай мені спокій.

— Цвітано, ти не така як інші...

— Досить, Оксене! — роздратовано перебиваю чоловіка, а тоді з іронією додаю. — Я не така як інші, ти маєш рацію. Я іще гірша, бо маю відьомський дар. Не боїшся, що приворожу тебе?

— Не боюся! — зухвало заявляє чоловік

Я ж нервово ковтаю та взявши чашку з кавою йду у вітальню, через плече кинувши.

— А даремно, Оксене. Я ж не збираюся купатися у Смотричі після того, як витягнуть золото.

Я не розумію, чому вся тремчу. Напевно слова чоловіка спантеличили мене. Але я все одно йому не вірю. Зупинившись біля вікна у вітальні, дивлюся на метушливе місто, хоча насправді страшенно нервую.

Не знаю скільки отак стою, але навіть кави іще не допила, як за спиною чую.

— Цвітано, нам пора. За нами вже машина приїхала.

Я несу свою чашку на кухню, але вже в арці зупиняюся, бо прохід мені перегороджує Оксен. Дивимося кілька секунд одне на одного, а далі, я оминувши чоловіка таки йду на кухню. Відчуваю, як моє тремтіння посилюється, а серце у грудях гуде.

Ми мовчки у двох покидаємо помешкання, і Оксен галантно садить мене у позашляховик діда, який теж їде з нами.

В машині чоловіки розмовляють, обговорюючи деталі оренди фортеці. Але я не вдаюся у їхню розмову. Мене це уже не обходить. Ще трішки, і моя місія буде виконана. Можливо вже навіть сьогодні, якщо все піде добре.

Коли приїжджаємо на місце, уже не до розмов. Адже вся техніка вже на місці. Залишається тільки показати місце де шукати скарби, і робота розпочнеться.

Я сиджу в машині доки чоловіки все вирішують. Я навіть встигла задрімати. Різка поява Оксена, змусила мене прокинутися.

— Цвітано, тепер потрібна твоя допомога. Але ти ж намочишся... — чоловік надто заклопотано дивиться на мене, а тоді кидає. — Гаразд, зараз щось придумаю.

Чоловік подає мені руку, і коли я виходжу з машини не відпускає, а веде за собою.

Разом ідемо до Смотрича. Мені справді страшно, адже не знаю, чи зможу я скористатися своїм даром тут, так, як я це робила у минулому часі.

Підходимо до річки, я знімаю лише взуття, та у джинсах і майці йду у воду. Зупиняюся на мілині, та знявши сережку затискаю її у кулачку, шепочу не зовсім зрозумілі слова. Зажмурюю очі та йду навпомацки туди, куди веде мене сережка. Відчуваю, що поруч йде Оксен, і на серці трохи спокійніше.

Я заходжу у воду по груди. І мене наче приковує до місця. Хоча трохи зносить течія.

— Це тут? — уточнює Оксен.

Я ж відкривши очі лиш згідно киваю. Раптом чоловік пірнає, та за хвилину вже випливає з моєю сережкою та срібною шпилькою мага.

Він щасливий обіймає мене, та зірвано шепоче.

— Квітко, у нас вийшло. — він не випускаючи мене з обіймів, оглядається на берег. — Дідусю, ось це місце.

До нас одразу йдуть чоловіки з високими металевими штирями, та позначають місце.

Оксен веде мене на берег, а я здригаюся від холоду, хоча на дворі стоїть спекотний літній день.

Коли опиняємося на березі, Оксен одразу міцно пригортає мене до себе, а дідусь подає велике махрове покривало. Сафін закутує мене, і знову пригортає до себе. Я ж дивлюся, як починає працювати техніка. Річку перекривають у двох місцях, і починають відсмоктувати воду.

— Замерзла? — цікавиться Оксен пильно дивлячись на мене. Я надто сильно відчуваю його проникливий погляд на собі.

— Уже ні...

— Вітаю, молоді люди! — відриває нас потужний голос.

Ми обоє оглядаємося, і бачимо поруч султана. Який вдоволено посміхається, та так само кидає.

— Бачу справи у вас йдуть не погано.

— Ми стараємося. — сухо заявляє Оксен.

— Молодці! — холодно хвалить нас Махмед, і надто пильно дивиться на мене.

Я ніяковію від цього погляду, і опускаю очі.

— Оксене, нам потрібно поговорити, — раптом заявляє султан.

— Поговоримо, але спершу я мушу відвезти Цвітану додому, аби вона переодягнулася.