Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

У цьому плані великі надії ми можемо покладати на розвиток фотографії, коли вона вивільниться із застарілої антитези мистецтва і техніки. Тут також синтез здатний створити нове: чарівництво.

Друга додаткова нотатка: про вплив часу на звук. Цього тижня я, серед іншого, читав «Journal d‘un interprète en Chine» (1886) Еріссона[368]. Близько ста років тому цей автор ще юним солдатом супроводжував генерала Монтабана[369] під час операцій, пов'язаних з Тайпінським повстанням[370]. Він був добрим спостерігачем, і його книжка варта уваги вже тому, що містить подробиці одного з найбільших плюндрувань у світовій історії: знищення літнього палацу в Пекіні, імператорської резиденції, що була заповнена несказанними скарбами. Грабіж нагадував ярмарок, який тривав тижнями й завершився пожежею палацу.

У таких епізодах ми бачимо повторення нападу стихійної сили на вищу культуру, яка переважала принаймні в плані способу життя й витонченості. Палаци у вогні належать до декору, таким був палац Дарія в Персеполісі та Монтесуми у Мехіко.

Що ж стосується зв'язку між звуком і часом, то мені пригадується опис кавунів, які Еріссон порівняно з італійськими й навіть іспанськими вважав незрівнянно кращими. Він чув від китайців, що найкраще збирати кавуни у нічний час, ще до того, як випаде роса. Збір кавунів мав відбуватися в цілковитій тиші, оскільки найніжніші плоди лускали від найменшого звуку. Один із підступів злих сусідів полягав у тому, що о цій порі вони починали бити в гонг, завдаючи таким чином великих збитків.

Певна річ, що всі ці тонкощі садового мистецтва та пов'язані з ними насолоди стали неможливими. Реактивний літак міг би знищити урожай цілої провінції. Подібний досвід нам загрожує у виноградарстві. У щасливі часи все може стати музикою і мелодією, і тоді так само все може стати насолодою: доглянуте з любов'ю господарство винороба не менш цінне, ніж сповнене насолоди задоволення від вина вдалого року. Господарі й прислуга зустрічаються в дуеті.

Еріссон також повідомляє, що в тих смаковитих плодах вирізали отвір і заливали туди мадери або навіть вишнівки; цим він навіть похваляється. Загалом усі ці китайські походи європейських держав, які тривали ледь не все XIX сторіччя, позначені поєднанням самовпевненості, брутальності й глупства. Набіги варварів на державу, яка по праву може пишатися найдавнішою і найвищою культурою, що досі існує на цій планеті.

Польські коропи

Неприємного досвіду з хлороформом, здається, мені було недостатньо, аби вилікуватися від екскурсій у проміжні стани; я таки мусив ускочити в добру халепу.

Після війни діти вже були дорослими, й справи стали більш-менш налагоджуватися, тоді в моєї матері з'явилася нагода частіше вибиратися з дому, що вона дуже любила. Коли богемські ліси вкривалися осінніми барвами, вона їхала на три тижні у Карлсбад[371], а на початку літа — ненадовго до Ваймара; в обидва місця було легко дістатися; в одному місці можна було набратися фізичного здоров'я, а в іншому — духовного.

У Ваймарі вона зупинялася в готелі «Елефант» і домовлялася з кучером, який возив її до Бельведеру, замків Тіфурт та Еттерсбурґ. «Фауста» вона знала напам'ять і могла вести розмову, послуговуючись цитатами, що в той час нерідко траплялося. Цитування належало до слабкостей XIX сторіччя; Ґеорґ Бюхманн (пом. 1884) за життя побачив тринадцять перевидань своїх «Крилатих слів». Зараз цитування вийшло з моди, так само як і добре знання Біблії. Те і те передбачає наявність однорідного освітнього прошарку.

Я супроводжував свою матір в обидва ці місця лише одного разу, хоча любив з нею подорожувати — особливо по той бік Альп, але також і за Майну. Мати веселішала, її натура розкривалася. На давньому римському ґрунті їй було добре. Вона пасувала б до картин Фоєрбаха[372]. У нас на півночі рідко траплялося таке легке, майже етеричне шумовиння, не скаламучене жодним осадом. Але клопотів їй вистачало, адже коли маєш п’ятеро дітей, то завжди є відповідна причина. При цьому вона боялася (як розповідала мені пізніше), «що хтось із дітей накоїть чогось такого, що я сама вже не зможу виправити». Але й у таких випадках на неї можна було покластися. Якраз саме тоді. Приємно було сидіти з нею по цей чи по той бік Альп за розкоркованою пляшкою вина; від цього спогаду досі віє теплом. На її мюнхенській батьківщині ми пили пиво, особливо нам подобалося у «Шнайдера в Долині[373]». В Інсбруку ми сиділи під «Золотим дахом[374]», в Ґарміші — на «Пошті[375]». Тоді вона замовляла північно- та південнотірольське вино, а до них — їстівні каштани. Я майже не пригадую тем наших розмов, але добре пам'ятаю загальну атмосферу, яка її бадьорила, — то добра ознака; тексти швидше йдуть за вітром, ніж мелодія. Якщо ми хочемо наблизитися до матері, то це саме той шлях.

Усі ці поїздки почалися року Божого 1925-го, тоді мати супроводжувала мене аж до Неаполя. Відтоді серед римських церков мені особливо припала до душі Санта-Марія-Маджоре; там ми були разом у той час, коли компанію нам склав кардинал. Через високі віконця косе проміння сонця падало на мозаїки; у сповідальницях сиділи священники, які часом торкалися вірянина лозиною — перед нами була дуже давня картина. До речі, від матері я чув вимовлене слово «Марія» лише одного разу, в незнайомій мені молитві, коли помер мій молодший брат Фелікс. То було відголоском її раннього дитинства, адже ще маленькою дівчинкою вона протестувала, коли дідусь із бабусею тягли її за собою з одної церкви до наступної. Тоді вона читала Ібсена, а якось разом із братом заговорила із самим письменником, коли той сидів на сонечку в кафе Луїтпольд[376]. Бунтівні жінки цього покоління були їй до душі; у своїх пізніх роках вона охоче читала «Мемуари соціалістки» Лілі Браун[377] та щоденник Ревентло