Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Час від часу приїздила мюнхенська бабуся, переважно для молитов за дітей. Вона молилася майже безперервно; мені вона запам'яталась як маленька сіра постать, яка беззвучно ворушить губами. Те, що мати вийшла заміж за єретика, ясна річ, було нещастям, можливо, навіть катастрофою для неї. Мені дозволяли ходити з бабусею на ринок, де вона, після того як довго обстежувала всі ряди, купувала якнайдешевше, торгуючись за кожен пфеніг. При цьому вона запровадила трапези, які раніше були нам невідомі, наприклад, другий сніданок об одинадцятій годині. Ця скромна заможність була властивою для мюнхенської дрібної та найдрібнішої буржуазії; вона населяла водночас багате й дешеве місто, якому й так не бракувало контрастів. Тут почувалися у себе вдома «діти всього світу й також усі набожні[380]».

Подорож, про яку тут іде мова, була короткою; вона вела із Саксонії до Ганновера, де ми обоє мали справи — я, очевидно, повертався з відпустки, а мати хотіла вирішити питання, пов'язані з переїздом. Отже, це відбувалося десь на початку двадцятих років. Політичне життя було неспокійним; дорогою ми застали страйк залізничників.

Батько довіз нас до потяга; він мав, як майже завжди вранці, чудовий настрій, ранковий дух. У ранню годину його було чути на сходах, але в ролі не Зарастро, а Папаґено[381], що відповідало його голосу та настрою. Він співав або насвистував, коли спускався донизу; підіймаючись нагору, він долав сходинки стрибками. Ось уже й з безгрошів'ям він покінчив. Інфляція зачепила його, ніби хвиля, під яку краще підпірнути ще до того, як вона досягла свого найвищого злету.

У нас було кілька годин на пересадку в Ляйпциґу — достатньо часу для того, щоб спокійно пообідати й потім походити містом. І хоча подорожчання якраз тільки почалося, але раціонування товарів зазнало певного послаблення; я роблю такий висновок з того, що тоді в ресторані велетенського вокзалу меню було з вибором страв. У меншій залі вибір був майже розкішний. Вона розташовувалася на пів поверху вище, як у більшості великих вокзалів, які, вочевидь, були споруджені за однаковим проектом. Тож ми піднялися трохи вище й сіли за один із невеликих столиків; офіціант поклав перед нами меню.

— Ось поглянь, — сказав я після того, як вивчив увесь перелік страв, — тут є щось таке, що мене вже давно цікавило.

— Напевне, знову щось особливе. Як називається страва?

— Коропи по-польському.

— Сподіваюся, що всі твої бажання можна так само легко задовольнити. Ну, тоді замов собі їх в офіціанта, а то вони ще присняться тобі сьогодні вночі.

Я так і зробив, але тільки заради того, щоб дізнатися, що в подібних насолодах головну роль відіграє фантазія. Недаремно в меню для тих самих страв постійно вигадують щораз нові, звабливі назви. У мене створилося враження, що прісноводні риби, зокрема й знамениті форелі, більше подобалися мені на рибальському гачку, ніж у тарілці, — за винятком тих, які хоч і зловили в річках, але, подібно до лосося й вугря, піднялися в річки з моря. Риби, які мрійливо дрімають собі у ставках чи застояних водах, не розвивають жодних м'язів.

Польські коропи трапляються в домашньому господарстві нечасто; приготування складне й варте зусиль лише на велику компанію. Багато прянощів, серед них і рідкісні, світле й темне пиво, цибуля й гриби, розтоплений цукор і сироп, крихти імбирного пряника та ще багато чого є обов'язковими компонентами — а ще не забуваємо про кров риби, добуту лише одним надрізом, який не має пошкодити селезінки. Вивищуючись на постаменті з підрум'янених грінок пшеничного хліба, короп є окрасою східних застіль, святковою стравою єврейських весіль, але не слід плутати цю страву з «carpe à la juive[382]», закускою у вигляді желе, якою полюбляють ласувати в Лотарингії. Приблизно так відклалася ця страва у мене в пам'яті; проте рибу тут подавали маленькими шматочками, тож годі було приховати розчарування. Деякі страви викликають у нас більшу втіху, коли ми читаємо про них у книзі рецептів чи в мемуарах Казанови або розглядаємо натюрморт. Дев'ять десятих має додати наша свідомість, і тут ми стикаємося з давньою проблемою: чи не можна обійтися без тієї відсутньої одної десятої завдяки надчутливим моментам. І так ми повертаємося до нашої теми: Святий Антоній у пустелі перетворює голод на небачений достаток.

Достатньо поштрикавши виделкою в'ялий шматок риби і пряник, розмоклий у темному пиві, я зрадів, коли нарешті ми встали з-за столу. І хоча я вдав, що все смакувало пречудово, мати зиркнула на мене, не приховуючи іронії.

На Брюлі[383] вже знову виставили хутра. Грошей не бракувало, просто вони були тепер інакше розподілені. Одного разу, під час візиту кайзера, ряди будинків з обох боків вулиці були всуціль оздоблені хутрами, ніби то були боки якоїсь велетенської тварини; мати якраз згадала про це, коли ми там проходили. Та я більше любив зупинятися перед розкладками букіністів і книгарів. Ляйпциг — місто торговців і книжок, непогане поєднання. Ми зробили коло навколо ратуші та погреба Ауербаха[384] й, випивши кави у Фельше[385], спокійно сіли на наш потяг. Щоправда, ми доїхали тільки до Галле, там потяг зупинився. Страйкували залізничники; перони були забиті злими й більшою чи меншою мірою зневіреними подорожніми. Довелося висісти й нам.

Припускаю, що то була якась регіональна акція. Вона все ще тривала й наступного ранку. Тим часом натовп розсмоктався, одні пішли в зали чекання, інші — в готелі. Нам також вдалося знайти дві кімнатки неподалік від вокзалу; у фоє було повно приїжджих, які жестикулювали або сиділи на своїх валізах. Одні хотіли потрапити на весілля, інші — на похорон, треті перераховували гроші, яких бракувало на ночівлю.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала мати, — та ще й у Галле!

Вона упереджено ставилася до цього міста, вже й не знаю, внаслідок якого особистого досвіду. І упередження знову підтвердилося. На вулиці почалася мряка; був