Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Моє серце від переляку ховається в п’яти. Вона таки помітила. А я так сподівалася, що схожість великого чоловіка та маленького хлопчика лише мені є настільки очевидною. Бо ж раніше ніхто не звертав на це уваги.

Хоча.. Нас трьох ніхто разом і не бачив до пуття. Один раз у натовпі у будівлі спортивного комплексу могли й не помітити. Там стільки людей було.

Господи, все ж добре, що Тимур так і не потрапив до мене на роботу. Дівчата з бухгалтерії одразу б помітили однакові очі мого боса та мого сина.

Даю собі тверду настанову — як тільки-но вертаюся на роботу і ми з Олегом опинимося наодинці, я одразу розповідаю йому правду про сина.

І Тіма теж до того треба якось підготувати. Не можу ж я сказати правду одному, а другого лишити у незнанні.

Щоправда, як тут його підготуєш?

За останній рік він стільки разів питав у мене про тата, цікавився чому ми не разом і чи можна його якось знайти та зустрітись. Зараз як виявиться, що його рідний батько вже котрий місяць мешкає неподалік, і я про це мовчала чомусь.

— Яно, припини мене ігнорувати. Відповідай!

— Так, мамо, це той самий Олег. Справжній батько Тимура, — шепочу я, вимикаючи киплячий чайник. Тремтячими руками розливаю окріп по чашках.

— Мати Василева! — мама різко скидає руки вгору від несподіванки та хитається.

Добре, що стілець знаходиться поруч із нею. Вона обережно сідає на нього і впирається ліктями в обідній стіл.

— Мамо, все нормально? — я біжу до неї зі склянкою води.

— А він знає? — за кілька хвилин пошепки питає вона.

Негативно хитаю головою.

— Ніхто з них не знає.

— Ох, Яно, знову ти в халепу вскочила.

Мати вперше в житті першої мене обіймає. Зазвичай до таких проявів почуттів вона досить холодна. Але всі ми змінюємося під впливом часу та обставин.

— Знаю, мамо, — починаю плакати в неї на плечі. — Знаю.

6.10 - вихідний