Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що станеться? Що станеться зі мною, коли я відпущу назовні частку себе, яку тривалий час глибоко ховала?
Нічого не стається.
Я відчуваю силу гніву, і зрештою вона не вбиває мене.
Я в нормі. Зі мною все добре. Я жива.
Мені досі складно говорити про минуле. Дуже боляче знову і знову протистояти страху та втраті щоразу, коли думаю чи розповідаю про нього. Але з тієї миті я розумію, що почуття, якими б сильними вони не були, не смертельні. І що вони тимчасові. Здушуючи почуття, ми лише ускладнюємо їхній вихід. Експресія — протилежність депресії.
У 1978 році мій син Джон отримав диплом Техаського університету, він у десятці кращих. А я отримала ступінь доктора клінічної психології. Це був тріумфальний рік для нашої сім’ї. Я вирішила отримати ліцензію в Каліфорнії, бо там найжорсткіші умови (ось, я знову взуваю червоні черевички!), й окрім задоволення егоцентричної необхідності довести власну вартість (ніби аркуш паперу здатен це зробити), отримати ще й дозвіл провадити практику в будь-якому штаті, по всій країні, що його надає саме каліфорнійська ліцензія. Я пригадала, як Бела домагався своєї бухгалтерської ліцензії, та похвалила себе за важкий шлях, що мені вдалося пройти.
Мені було потрібно три тисячі годин практики, щоб мене допустили до іспиту, але я перевиконала вимогу вдвічі. Я навіть не подавала заяву на екзамен, доки не набрала шість тисяч годин — майже всі з них у центрі ім. Вільяма Бомонта, де я здобула таку чудову репутацію, що мене просили проводити сеанси за одностороннім склом, аби мої колеги клінічні психологи могли дослідити мій спосіб налаштовування зв’язку, пошуку правди та підведення пацієнтів та пацієнток до нових рішень. Нарешті прийшов час постати перед письмовим тестом. Це був жахливий багатоваріантний тест — а мені знадобилися місяці, аби пройти тестування на водійські права. Так чи так, завдяки наполегливості чи везінню, я пройшла письмове тестування. Але не з першої спроби.
Нарешті я прийшла на усний іспит, який видавався мені найлегшою частиною загального процесу. Співбесіду проводили двоє чоловіків, один був у синіх джинсах та мав довге волосся, зав’язане позаду в кінський хвіст, інший був у костюмі та з короткою стрижкою. Вони маринували мене кілька годин поспіль. Чоловік з довгим волоссям говорив різко, лаконічно, ставив запитання про статистику, етику та правові аспекти. Короткострижений ставив філософські запитання, що змушували мій мозок працювати творчо, відповідати від серця. Зрештою, цей досвід був не з приємних. Я почувалася напруженою, здушеною та вразливою. Екзаменатори не полегшували мені задачі — кам’яні обличчя, холодні голоси та емоційна дистанція відвертали. Мені було важко зосередитися на наступному запитанні, бо я самокритично була стурбована бажанням повернутися до кожного попереднього та переглянути власну відповідь, додати ще щось, аби домогтися від них кивків визнання чи заохочення. Коли екзамен нарешті добіг кінця, я почувалася виснаженою, руки трусилися, я одночасно хотіла їсти та блювати, голова розколювалася. Я була певна, що завалилася.
Наблизившись до парадних дверей, я почула позаду кроки — хтось наздоганяв мене. Невже я так розгубилася, що забула сумочку? Чи вони вже готові повідомити, що я не склала?
— Докторко Еґер, — гукає мене чоловік з короткою стрижкою.
Я напружилася, ніби чекала на покарання. Він підбіг до мене, зупинився перевести подих. Моя щелепа та плечі стислися. Нарешті чоловік простягнув мені руку.
— Докторко Еґер, це була честь для мене. У вас дивовижний багаж знань. Вашим майбутнім пацієнтам справді неймовірно пощастило.
Повернувшись до готелю, я стрибала на ліжку, як маленьке дівча.
Розділ 16
Вибір
Мій радісний оптимізм, щастя від фахових звершень, відчуття, що я досягаю втілення мрій та самовираження — все потьмяніло, коли я заснувала приватну практику та прийняла першого пацієнта. Я відвідала його в лікарні, де він перебував уже впродовж місяця, чекаючи на діагноз та подальше лікування хвороби, яка виявилася раком шлунку. Він був шокований, почувався зрадженим власним тілом, наляканим загрозою смерті, приголомшеним непередбаченістю та самотністю хвороби. Я не могла дістатися туди, де він перебував. Усі мої навички створення атмосфери тепла та довіри, будування мосту від себе до пацієнта враз зникли. Я почувалася дитиною, вбраною в лікарський білий халат. Підробкою. Мої очікування від себе були такі високі, а страх падіння такий загрозливо близький, що крізь власний егоцентризм я не могла знайти шлях до чоловіка, що потребував допомоги та любові.
— Чи я ще буду колись здоровий? — питає він, а в моїй голові обертаються карточки з каталогу теорій та технік, поглядом я втупилася в стіну, намагаючись приховати нервовість та переляк. Я не могла допомогти йому. Він більше не запрошував мене. Як того разу, в палаті Тома, паралізованого ветерана, я усвідомила, що мій професійний успіх мав прийти глибоко зсередини — не від маленької дівчинки, що намагається догодити іншим та заслужити схвалення, а від себе, цілісної та справжньої, вразливої та допитливої, що приймає себе та готова розвиватися.
Іншими словами, я почала формувати нові взаємини з власною травмою. Вони тепер не мали нічого спільного ні із замовчуванням, ані з придушенням, ані з униканням, ані із запереченням. Це було джерело, з якого я могла черпати, глибокий колодязь інтуїції та розуміння моїх батьків, їхнього болю. Це був мій шлях до одужання. Перші роки приватної практики допомогли мені перетворити мою рану з болісної на потрібну та корисну, сформувати та розвинути власні залізні терапевтичні принципи. Пацієнти та пацієнтки, з якими я працювала, часто були відображеннями моїх відкриттів про подорож до свободи. І так само часто я усвідомлювала завдяки ним, що мій пошук свободи ще не завершено, і вони вказували мені напрям до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.