Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Хоча визначеною пацієнткою була Емма, я спершу зустрілася з її батьками. Вони ніколи ні з ким не обговорювати сімейних таємниць, тим паче з незнайомкою. Емма, їхня старша донька, свідомо голодує до смерті. Вони були усамітненими, закритими людьми, консервативною німецько-американською родиною, на обличчях їхніх була бентега, а в очах — страх.

— Ми шукаємо дієве рішення, — сказав мені батько Емми на першому сеансі. — Ми маємо повернути її до нормального харчування.

— Ми чули, ви вціліла, — додає мама Емми. — Ми подумали, що Емма могла б дізнатися від вас щось, що надихне її.

Мене оповив смуток, коли я побачила їхню паніку через життя Емми, їхній страх. Життя не готувало їх до дитини з харчовим розладом. Вони ніколи не уявляли, що щось таке може статися з їхньою донькою та родиною. Жоден з їхніх батьківських інструментів не мав дієвого впливу на стан Емми. Я воліла заспокоїти їх, полегшити їхнє горе. Але також хотіла, аби вони відкрили очі на правду, яка може завдати їм навіть більшого болю, ніж Еммина хвороба — що в цьому є і їхня провина. Коли дитина страждає від анорексії, визначеним пацієнтом вважається вона, проте справжній пацієнт — це її сім’я.

Вони хотіли доповісти мені найменші подробиці поведінки Емми, що непокоїли їх: про їжу, від якої вона відмовляється чи удає, ніби їсть, але вони знаходять її загорнутою в серветки чи схованою в її комоді з вбранням, про те, як вона уникає їх та зачиняється в кімнаті, про жахливі зміни в її тілі. Але натомість я просила їх розповісти про себе, і вони говорили з неприхованим дискомфортом.

Батько Емми був невисокий та збитий — він грав у футбол, як я дізналася. Я схвильовано відзначила, що він трохи нагадував Гітлера — у нього були тоненькі вуса та темне прилизане волосся, він гиркав, коли говорив, наче з кожним реченням наполягав на увазі до себе. Незабаром я провела окремі сеанси з кожним з батьків Емми й запитала в її батька, чому він вирішив стати поліцейським. Він розповів мені, що кульгав, коли був малий, і його тато називав його равликом-кульгавликом. Він обрав для себе кар’єру поліцейського, бо це потребувало від нього міцної фізичної форми та готовності йти на ризик; він волів довести батькові, що не був ані равликом, ані калікою. Але ви не можете бути вільними, коли маєте щось доводити. Хоч я ще не встигла дізнатися про його дитинство на першому сеансі, я вже була певна, що Еммин батько жив у в’язниці, побудованій власними руками, — він обмежив себе уявним образом того, ким мав бути. Він поводився радше як сержант, що муштрує, ніж як лагідний чоловік чи занепокоєний батько. Він не запитував, а проводив допит. Він не усвідомлював своїх страхів та вразливих точок; він підживлював своє его.

Його дружина, вбрана у класичну бавовняну сукню з ґудзиками спереду по всій довжині та з тоненьким поясом, виглядала водночас сучасно та по-діловому. Вона надзвичайно уважно слухала, що і як він каже. Він декілька хвилин розповідав про крах своїх кар’єрних сподівань, коли він не отримав очікуваного підвищення, і я бачила, як вона шукає вивірений баланс між емоційною підтримкою його обурення та розпаленням його люті. Вона чітко навчилася того, що її чоловік завжди має бути правий та не дозволить суперечити йому чи протистояти. На нашому сеансі сам на сам вона здивує мене винахідливістю — жінка власноруч косила газон, лагодила всілякі дрібниці вдома, сама собі шила одяг — та очевидною суперечністю між своїми здібностями та владою, якою вона наділила свого чоловіка. Це ціна, що її вона сплатила за мир у сім’ї. Її звичка будь-якою ціною уникати конфліктів була така ж шкідлива для її доньки та загалом для сім’ї, як і його владна поведінка. Вони разом зробили контроль — замість емоційного зв’язку та безумовної любові — мовою власної сім’ї.

— Ми марнуємо час, — сказав нарешті Еммин батько на нашому першому сеансі, відповівши на запитання про свою роботу, про родинне повсякденне життя, про те, як вони влаштовують свята. — Просто скажіть нам, що робити.

— Так, просто скажіть, як нам затягнути Емму до обіднього столу на вечерю, — благала її матір. — Скажіть, як нам змусити її їсти.

— Я бачу, які ви збентежені через Емму. Я розумію ваш розпач та ваше прагнення до відповідей та рішень. І можу вам сказати, що якщо ви хочете, аби Емма одужала, спершу ви маєте усвідомити, що проблема анорексії не в тому, що Емма їсть, а в тому, що з’їдає її.

Я пояснила їм, що не можу просто взяти її, полагодити та повернути здоровою. Я запросила їх допомогти мені, стати моїми співтерапевтами, піклуватися про неї, але не примушувати її робити щось по-іншому чи інакше поводитися, а лише звертати увагу на її емоційний стан та поведінку. Разом ми зможемо відтворити виразнішу картину її емоційного ландшафту і детальніше дізнаємося про психологічний бік її недуги. Залучивши їхню допомогу та співпрацю, я сподівалася спрямувати їх у бік усвідомлення своєї ролі в хворобі доньки. Я підштовхувала їх до думки про відповідальність за спосіб, у який вони сприяють тому, що з’їдає Емму.

Наступного тижня я познайомилася з Еммою. Їй було чотирнадцять. Я наче зустрілася з власним привидом. Вона виглядала, як я в Аушвіці — скелетоподібна та бліда. Дівчина танула на очах. Через довге нечесане світле волосся її обличчя здавалося ще гострішим. Вона стояла у дверях мого кабінету зі спущеними нижче зап’ястків рукавами. Вона виглядала як людина, що має таємницю.

Надважливо бути чуйною до психологічних кордонів нового пацієнта чи пацієнтки з найпершої миті зустрічі. Я маю негайно інтуїтивно відчути, чи людина хоче, аби я взяла її за руку, чи навпаки — тримала фізичну дистанцію, чи людина потребує від мене наказу, чи обачної поради. Для пацієнта з анорексією — хворобою, яка нерозривно пов’язана з контролем, непохитними правилами, що та коли ти їси чи не їси, що розкриваєш, а що приховуєш — ці перші миті надзвичайно критичні. Анорексія має неминучий фізичний вимір. Нестача поживних речовин та першочергова витрата калорій для підтримки функцій життєдіяльності (дихання, очищення) призводять до поганого кровообігу в мозку, що веде до спотвореного мислення і, в деяких випадках, до параної. Як психологиня, що зав’язує терапевтичні взаємини