Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

з людиною, хворою на анорексію, я маю пам’ятати, що я спілкуюся з людиною, яка, скоріше за все, має викривлення когнітивних функцій. Тож вона запросто може неправильно зрозуміти звичайний жест, як, наприклад, те, що я покладу їй руку на плече, аби провести до дивану, та сприйняти його за насильницький чи загрозливий. Коли я вітала Емму вперше, я намагалася налаштувати мову тіла водночас теплою та нейтральною. Людина з анорексією розуміється на контролі, тому важливо знешкодити її потребу контролю, запропонувавши свободу. Водночас необхідно створити зрозуміле середовище, у якому вона почуватиметься в безпеці серед чітких правил та умовностей.

Познайомившись з її батьками, я дізналася, що спілкування в її сім’ї насичене критикою та осудом, тож почала сеанс з приємних слів.

— Дякую, що прийшла, — кажу я. — Щаслива нарешті познайомитися з тобою. Та вдячна, що ти прибула вчасно.

Коли вона обрала для себе місце на дивані, я повідомила їй, що все, що вона мені розповідатиме, буде конфіденційним, допоки від цього не залежатиме безпека її життя. А потім лагідно та ненав’язливо запросила її до розмови.

— Знаєш, твої батьки дуже хвилюються через тебе. Мені цікаво дізнатися справжню історію. Ти хочеш щось мені розповісти?

Емма не відповіла. Вона дивилася на килим, ще сильніше натягуючи рукави на руки.

— Нічого страшного, якщо ти мовчатимеш, — кажу я.

Тиша між нами тривала. Я чекала. Я чекала ще трохи.

— Знаєш, — сказала я після паузи, — нічого, якщо тобі потрібно більше часу. В мене є трохи паперової роботи. Тож я піду до іншої кімнати попрацюю. Коли будеш готова — дай мені знати.

Вона дивилася на мене з підозрою. Коли вдома панує каральна дисципліна, діти зростають, звикнувши чути лише погрози, і ці погрози або швидко переростають у покарання, або, як інша крайність, залишаються порожніми словами. Тому, хоч я говорила лагідно, вона чекала, щоб побачити, чи мої слова розгорнуться в гнівну критику та нарікання, чи я насправді не піду до іншої кімнати, а блефую, аби підштовхнути її до розмови.

Гадаю, вона здивувалася, коли я підвелася, пройшла кімнатою та відчинила двері. І лише коли моя рука опинилася на клямці, вона заговорила.

— Я готова, — сказала вона.

— Дякую, — промовила я, повертаючись до крісла. — Рада це чути. У нас залишилося ще сорок хвилин, тож давай проведемо їх з користю. Можна мені поставити тобі кілька запитань?

Вона знизала плечима.

— Розповіси мені про свій звичайний день? О котрій ти прокидаєшся?

Вона закотила очі під лоба, але відповіла. Я продовжила в тому ж дусі. Чи в неї був годинник-радіо, чи будильник, чи хтось з батьків приходив її будити? Чи їй більше подобалося якийсь час ще повилежуватися під ковдрою, чи вона негайно підхоплювалася з ліжка? Я ставила їй буденні запитання, намагаючись відчути її повсякденне життя, але жодне з питань не стосувалося їжі. Людині, хворій на анорексію, дуже складно бачити щось у житті, окрім їжі. Я вже дізналася від її батьків, що її зосередження на їжі контролювало родину, що вся їхня увага була прикута поглядом до її хвороби. Я мала відчуття, ніби вона й від мене очікувала, що я цікавитимуся лише її хворобою. Своїми запитаннями я намагалася переключити її увагу на інші сторони життя та прибрати чи, щонайменше, пом’якшити її оборону.

Розбираючись з тим, як вона проживає звичайний день, я дійшла до запитання, на яке вона не знала, як відповісти.

— Що тобі подобається робити?

— Не знаю, — сказала вона.

— У тебе є хобі? Чим любиш займатись у вільний час?

— Не знаю.

Я підійшла до білої дошки, яку спеціально тримаю в кабінеті, та написала «Не знаю». Я питала про її інтереси, пристрасть, бажання і ставила галочку щоразу, коли вона відповідала «не знаю».

— Які твої мрії про життя?

— Не знаю.

— Якщо не знаєш, то припусти щось.

— Не знаю, я подумаю.

— Чимало дівчат твого віку пишуть вірші. Ти пишеш вірші?

Вона знизала плечима.

— Буває.

— Де б ти хотіла бути через п’ять років? Яким тобі уявляється твоє життя та робота?

— Не знаю.

— Я відзначаю, як часто ти кажеш ці слова: «не знаю». Але коли єдина думка, що приходить тобі в голову, це «не знаю», я засмучуюся. Це значить, що ти не знаєш, які в тебе є варіанти. А без варіантів та можливості обирати ти не живеш по-справжньому. Можеш дещо зробити для мене? Можеш взяти цей фломастер та намалювати для мене картинку?

— Мабуть.

Вона підійшла до дошки, витягла тоненьку руку з рукава та взяла фломастер.

— Намалюй мені себе, от прямо зараз. Якою ти себе бачиш?

Вона зняла з фломастера ковпачок та почала швидко малювати, стиснувши губи. Вона обернулася, і я побачила її малюнок — маленьку товстеньку дівчинку з порожнім ненамальованим обличчям. Контраст був вражаючий — скелетоподібна Емма поруч із порожньою огрядною карикатурою.

— Ти пам’ятаєш час, коли почувалася інакше? Коли почувалася щасливою, красивою, коли любила розважатися?

Вона думала і думала. Але не говорила «не знаю». Нарешті вона кивнула.

— Коли мені було п’ять.

— Можеш намалювати мені ту щасливу дівчинку?

Коли вона відійшла від дошки, я побачила намальовану дівчинку в пачці, що кружляє в танці. Мені перехопило подих — це був спазм від впізнавання.

— Ти навчалася балету?

— Так.

— Я б хотіла більше про це дізнатися. Як ти почувалася, коли танцювала?

Вона заплющила очі. Я бачу, як вона поєднала п’ятки в першій позиції. Це був несвідомий рух, її тіло пам’ятає.

— Що відчуваєш зараз, коли пригадуєш? Можеш змалювати словами, якою ти себе відчуваєш?

Вона кивнула із заплющеними очима.

— Вільною.

— Хочеш так почуватися знову? Вільною? Сповненою життя?

Вона кивнула. Поклала фломастер на лоток та знову натягнула рукави нижче рук.

— І як голодування наближає тебе до мрії про свободу?

Я сказала це тепло, так лагідно, як тільки могла. Це не було звинуваченням. Це було спробою привести її до неухильного усвідомлення власного самоспротиву. Спробою показати їй,