Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

У голосі ясно бриніла неприхована загроза.

— Генрікові дороги краще не переходити. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнула я.

Його слова справді прозвучали вагомо. Було видно, що й він здатен на нечисту гру, проте Езра не збирався йти на дно за Генріком чи Голланд, та й жертвувати заради них хлопцем — теж.

— Вони тобі нічого не заподіють, — заспокійливо звернувся Езра до Тру.

Насунув каптур і разом з усією компанією розчинився в темряві.

Хлопець так і стояв із вибалушеними очима, а зрозумівши, що його справді покинули, здавлено заскімлив. Я схопила його за комір і висмикнула у Веста, затулила від нього руками.

— Що ти таке в біса коїш?

Вест сунув ножа назад у ремінь.

— Нам теж потрібен був важіль. Я його отримав.

Я витерла кров із шиї Тру краєчком власної сорочки.

— Ходім.

Обняла його за плечі й повела за собою.

— Усе гаразд. Ми тебе не скривдимо.

Це його не надто переконало, він усе позирав на той бік провулка, де зникли Езра й Марроу.

Вест ішов за нами назирці, як так і треба. Усе це йому за іграшки. Погнати команду до Скупчення Юрі. Збрехати про документи на судно. Підписати контракт із Голланд. Викрасти хлопчиська й погрожувати його зарізати.

І на що він іще здатний?

У лад моїм крокам бруківкою вистукував у голові Віллин голос.

Остер попереджав нас не довіряти Ротам, а я все одно ввірила всю нашу долю до їхніх рук. А тепер Вест трохи вирівняв співвідношення сил.

Голланд обрала бездонно-смарагдовий колір. Шовкові стрічки мінилися під світлом, немов смуги зеленого скла. Ніби хтось дмухнув на майже згаслу жаринку — і засвітився ледь чутний спогад, але я ще не могла розпізнати, про що саме.

Швачка обережно провела пальцями по шву, зафіксувала талію точніше, і тканина м’яко огорнула мої ноги, немов повів вітерця.

Я не відривала погляду від зачинених дверей, шукаючи очима тінь. Коли ми повернулися на корабель, кравчиня від Голланд уже чекала, як та й пообіцяла, а Вест одразу подався на шканці допомагати Віллі поратися з новим якорем. Команда здивовано позирала то на нас, то на Тру, у вухах дзвеніла напружена крижана тиша.

Я лишила хлопця під опіку Гемішеві, вирішивши, що той хоча б не викине його за борт.

— Майже гото-о-ово! — співуче протягнула майстриня.

Витягла голку з подушечки, прикріпленої до сукні, і перекусила нитку зубами. Закріпила де потрібно трьома стібками, обрізала кілька зайвих хвостиків і випросталася, озираючи свою роботу.

— Повернися.

Я знехотя підкорилася, вона прискіпливо оглянула мене всю, дюйм за дюймом.

— Годиться.

Схоже, побачене її вдовольнило. Забрала шмат тканини, почепила на себе десь біля стегна й рушила геть.

Я повернулася до дзеркала, що його притягнув на «Жоржину» служник Голланд, нервово помацала спідниці. Такі м’які й ніжні, просто тобі вершки, що тануть на тарілочці. Але не це мене напружувало.

Глитнула клубок у горлі й пригадала. Саме така сукня була на мамі на тім портреті, що висів у кабінеті Голланд. Я була на неї дуже схожа. І схожа на Голланд. Ніби повернулася з вишуканого прийому чи приватного кабінетика в дорогому ресторані.

От тільки єдине місце, де я почувалася як удома, — це «Жоржина».

У двері постукали, ручка крутнулася. За дверима стояв Вест.

— Можна?

Я зніяковіло засовала по сукні руками, затулившись десь у районі талії.

— Це ж твоя каюта.

Він зайшов і стягнув куртку з плечей. Мовчки повісив на гачок, окинув мене поглядом. Мені не сподобався цей погляд. Мені не подобалося відчуття, ніби між нами знову прірва. Вест намертво заткався. Відгородився від мене.

Я споглядала, як він по одному стягає свої заношені черевики. До каюти ввірвався холодний вітер, я аж затремтіла.

— Уперте ти одоробало, — мовила ніжно.

Вест не витримав, вишкірився.

— Сама така!

— Треба було сказати мені, коли зібрався підписувати той контракт.

— Я знаю, — видушив.

Притримавши поділ, підійшла до нього, але він так і втуплювався в підлогу. Досі відсторонений.

— Я ж тобі не ще одна бідося, про яку треба подбати. Припини це все нарешті.

— Не виходить, — зізнався він.

— Розумію. — Я схрестила руки. — Але тобі доведеться з цим розібратися. Я маю тобі довіряти. Я маю знати, що, навіть коли не погоджуємося, ми вирішуємо все спільно.

— Ми спільно все вирішуємо.

— Ні, не спільно. Ти все кидаєшся вирішувати за мене, достоту як Сент.

Вест наїжачився.

— Укладаючи ту угоду з Голланд, я діяла від власної особи. Тебе я не збиралася втягувати.

— Фейбл, я тебе кохаю, — видихнув він, і досі вдивляючись кудись мені під ноги. — Мені без тебе нічого не потрібно.

Усю мою злість ніби змило потоком тихого суму. Що він умів — те він і робив.

— Ти хоч поглянеш на мене?

Нарешті він підвів очі.

— Ти правда був готовий різати того хлопчину? Серйозно?

— Не думаю. — Він закусив губу.

Чесна відповідь, та вона не потішила мене.

— Ми не збиралися діяти за тими правилами. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Ти ж не Сент. І я також.

Вест окинув мене оком і знову нашорошився.

— Що таке?

Він знервовано видихнув.

— Оце. — Махнув рукою кудись у бік моєї сукні. — Оце все.

Я потупила очі на своє вбрання, стримуючи регіт. Нахилила голову, пустила бісики очима.

— Ти що, хочеш сказати, тобі не подобається моя сукенка?

Та він не піддався на провокацію.

— Не подобається, — відказав прямо.

— А чому?

Він задумливо запустив пальці у волосся, роздивляючись сяйливий шовк. Дивився похмуро.

— Ти сама на себе не схожа. Навіть пахнеш інакше.

Я розуміла,