Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Продовжуй. Не мордуйся так.

— Я думаю, що хтось — хтось інший — видав щось на кшталт сичання. Потім гупнуло, немов щось упало.

Вона безпорадно подивилась на нього.

— А потім чийсь голос промовив: «Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю». Дослівно так. А коли я зайшла туди по ковдру для Метта, я знайшла оце.

Вона дістала той перстеник у себе з кишені блузи й опустила йому в долоню.

Бен покрутив його в пальцях, а потім нахилив у бік вікна, щоб дозволити світлу виявити ініціали.

— МКР. Майк Раєрсон?

— Майк Корі Раєрсон. Я кинула його там, а потім змусила себе знову підібрати — подумала, що ти або Метт захочете його побачити. Хай буде в тебе. Я не хочу його назад.

— Ти почуваєшся?..

— Погано. Дуже погано.

Вона зухвало закинула голову:

— Але всяке раціональне мислення противиться цьому, Бене. Я радше повірю, що Метт з якихось власних причин сам убив Майка Раєрсона і вигадав усю ту божевільну історію про вампірів. Наладнав ту віконницю так, щоб вона відпала. Поки я сиділа внизу, влаштував трюк з черевомовленням у гостьовій спальні, підклав перстеник Майка…

— І вчинив собі інфаркт, щоби все це здавалося ще правдивішим, — сухо сказав Бен. — Сюзен, я не полишив надії на якесь раціональне пояснення. Я сподіваюся, що воно знайдеться. Ледь не молю про нього. Монстри в кіно досить кумедні, але думка, що такі насправді скрадаються вночі, зовсім не є кумедною. Я навіть погоджуюся з тобою, що з тією віконницею дійсно можна було підлаштувати — проста мотузка з петлею, зачеплена за дах, вам у поміч. Підемо далі. Метт вчена людина. Гадаю, існують отрути, які могли б викликати такі симптоми, як були в Майка, — можливо, невизначувані отрути. Звісно, в ідею отруєння повірити важко, оскільки Майк їв так мало…

— Ти знаєш це лише зі слів Метта, — зазначила вона.

— Він не брехав би, оскільки знає, що важливою частиною розтину тіла є дослідження шлунка жертви. І від ін’єкції залишилися б сліди. Але заради версії скажемо, що це могло бути зроблено. І така людина, як Метт, напевне могла б прийняти щось таке, що зімітувало б інфаркт. Але де мотив?

Вона безпорадно похитала головою.

— Навіть якщо погодитися з існуванням якогось мотиву, про який ми не підозрюємо, навіщо йому було йти на такі візантійські викаблучування чи вигадувати таку божевільну історію для прикриття? Я гадаю, Еллері Квін зумів би це якось пояснити, але життя — не сюжет з Еллері Квіном[190].

— Але, Бене, це… це безумство.

— Так, як Хіросіма.

— Припини це нарешті, — шмагонула вона його раптом. — Не вдавай із себе пащекуватого інтелектуала! Тобі це не личить! Ми говоримо про бабині казки, кошмари, психози, називай це як тобі схочеться…

— Лайно собаче, — сказав він. — Все між собою пов’язане. Цей світ обвалюється нам на голови, а ти чіпляєшся до якихось вампірів.

— Салимове Лігво — моє місто, — вперто промовила вона. — Якщо щось відбувається тут, воно реальне. Не філософічне.

— Кому, як не мені, з тобою погодитися, — сказав він, торкаючись пов’язки в себе на голові скорботним пальцем. — А твій колишній збіса добряче заряджає правою.

— Мені жаль. З такого боку Флойда я ніколи не бачила. Я не можу цього зрозуміти.

— Де він зараз?

— У міському витверезнику. Паркінс Ґіллеспі сказав моїй матусі, що мусив би передати його до округу… тобто шерифу Мак-Казліну — але він подумав, що краще зачекає, може, ти задовольнишся компенсацією.

— Ти маєш якісь сантименти з цього приводу?

— Абсолютно жодних, — відповіла вона. — Він випав з мого життя.

— Я не збираюся.

Вона звела вгору брови.

— Але я хочу з ним поговорити.

— Про нас?

— Про те, чому він прийшов по мене в пальті, капелюсі, сонячних окулярах і в гумових рукавичках «Плейтекс»[191].

— Що?

— Ну, — сказав Бен, дивлячись на неї, — сонце було на небі. Воно на нього світило. І я не думаю, щоб йому це подобалося.

Вони дивилися одне на одного без слів. Схоже було, більше нічого не залишилося сказати на цю тему.

  5

Коли Ноллі приніс Флойду сніданок з кафе «Екселент», Флойд міцно спав. Ноллі подумав, що ницо було б його будити лише для того, щоб він з’їв пару цупко засмажених Полін Діккенс яєць та п’ять чи шість шматочків масної шинки, тому Ноллі упорав усе це сам у кабінеті і каву випив також. Полін робила дійсно смачну каву, варто за нею це визнати. Але коли він приніс Флойду обід, Флойд так само спав, і спав у тій самій позі, Ноллі це трохи налякало, він поставив тацю на підлогу, підійшов і поблямкав про ґратах ложкою.

— Гей! Флойде! Прокидайся, я приніс то’і пообідати.

Флойд не прокинувся, і Ноллі дістав з кишені низку ключів, щоб відімкнути витверезну камеру. Вже майже встромивши ключа, він завагався. Якраз минулого тижня у «Пороховому димі»[192] було про одного крутія, котрий прикидався хворим, аж поки не кинувся на тюремника. Ноллі ніколи не вважав Флойда Тіббітса якимсь особливо крутим, але ж він аж ніяк не колисковою приспав того парубка, Міерза.

Він нерішуче зволікав, тримаючи ложку в одній руці і кільце з ключами в другій, дебелий чоловік, чиї білі сорочки з відкритою пазухою вже до полудня в теплий день завжди були заплямовані потом під пахвами. Він катав кулі в командному боулінгу з середнім рахунком 151, а по вікендах ставав корчмолазом у Портленді зі списком барів і мотелів червоних ліхтарів у себе в портмоне одразу під кишеньковим календарем лютеранських відправ. Він був приязним, природно простакуватим парубком, загайним на реакції, а також загайним на гнів. За всіх цих немаловажних чеснот він не був особливо спритним на своїх розумових ходулях і кілька хвилин простояв, стукаючи ложкою по ґратах, гукаючи Флойда, бажаючи, щоби той поворухнувся, чи схрапнув, чи зробив бодай щось, загадуючись, як йому далі діяти. Він якраз думав, що краще йому викликати по цивільній рації[193] Паркінса й отримати вказівки, коли з дверей контори озвався сам Паркінс:

— Що ти так, в біса, робиш, Ноллі? Свиней скликаєш?

Ноллі зашарівся.

— Флойд не ворушиться, Парку, я боюся, може, він… розумієш, хворий.

— То ти думаєш, від биття по ґратах тою клятою ложкою йому покращає?

Паркінс ступив повз Ноллі і відімкнув камеру.

— Флойде? — струснув він Флойда за плече. — З тобою все гар…

Флойд скотився з висячої на ланцюгах койки просто на підлогу.

— Чорт забирай, — промовив Ноллі. — Він же мертвий, чи як воно?

Але Паркінс його, либонь, не почув. Він задивився вниз на незбагненно умиротворене обличчя Флойда. Ноллі вповільнено осяяло тим фактом, що в Паркінса такий вигляд, неначе хтось його до смерті перелякав.

— В чім річ, Парку?

— Ні в чім, — сказав Паркінс. — Тільки… забираймося звідси.

А потім, майже для самого себе, він додав:

— Господи Ісусе, краще б я його не торкався.

Ноллі дивився на тіло Флойда з напливаючим жахом.

— Очуняй, — сказав Паркінс. — Ми мусимо привести