Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
6
Була друга половина дня, коли Френклін Боддін з Вірджилом Ретбаном під’їхали до щілястих дерев’яних воріт наприкінці тієї відноги, що йшла від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб. Приїхали вони у Френковому пікапі «Шевроле» 1957 року — машині, яка тоді, в перший рік другого терміну Айка[194], була кольору «коринфська слонова кістка», але тепер гляділася вимазаною червоною ґрунтовкою навпіл з якоюсь гівняно-коричневою фарбою. Кузов пікапа був повний того, що Френклін називав «таранькою». Десь раз на місяць вони з Вірджилом привозили вантаж такої тараньки на звалище, і більшу частку означеної тарані становили порожні пивні пляшки, порожні пивні бляшанки, порожні півкеґи[195], порожні винні пляшки та порожні пляшки від горілки «Попов»[196].
— Зачинено, — промовив Френклін Боддін, примружившись, щоб прочитати прибите до воріт оголошення. — Щоб мені всратися.
Він лигнув «Досона»[197] з пляшки, яка затишно спочивала при опуклості в його промежині, і витер рукою рота.
— Сьодні ж субота, хіба не так?
— Звісно, так, — підтвердив Вірджил Ретбан. Вірджил зеленого поняття не мав, чи субота сьогодні, чи вівторок. Він був таким п’яним, що не був певен, який зараз місяць.
— Звалище ж не зачинене по суботах, чи то як? — перепитав Френклін.
Там висіло тільки одне оголошення, але він бачив їх три. Він знову примружився. На всіх трьох оголошеннях було написано «Зачинено». Яскраво-червоною фарбою, що безсумнівно походила з тієї бляшанки, яка ховалася за дверима халупи Дада Роджерса, доглядача.
— Ніколи не було тут зачинено в суботу, — сказав Вірджил. Він вихнув пляшку до рота, не поцілив і виплеснув пиво собі на ліве плече. — Господи, точно як стій.
— Зачинено, — повторив Френклін зі зростаючим роздратуванням. — Цей скурвий син запив і пиячить, ось тут що. Я йому зачинюся.
Він штурнув важіль на першу передачу і різко пустив зчеплення. Пиво у пляшці між ногами спінилось і ринуло йому по штанах.
— Шквар, Френкліне! — крикнув Вірджил і могутньо відригнув, коли пікап проломився крізь ворота, відкинувши їх на захаращений бляшанками край дороги. Френклін перемкнувся на другу і помчав по вибоїстій, тряській дорозі. Пікап скажено підстрибував на своїх зношених ресорах. Позаду з кузова падали й трощилися пляшки. Крикливими круговими хвилями здіймались у повітря морські чайки.
За чверть милі поза воротами віднога Бернс-роуд (називана тепер Смітний шлях) губилася серед широкого пустирища, яке й було звалищем. Тіснота вільх та кленів розступалася, відкриваючи великий, плаский простір голої землі, подертої й пожолобленої постійним сованням припаркованого зараз біля Дадової халупи старого бульдозера «Кейс»[198]. Поза цим пласким пустищем містився гравійний кар’єр, куди наразі продовжували звалювати сміття. Відходи й покидь у зблисках пляшок і алюмінієвих бляшанок тягнулися вдалечінь гігантськими дюнами.
— Чортами клятий нікчема, засцика горбатий, скидається на те, ніби він тут не розгрібав і не палив цілий тиждень, — сказав Френклін.
Він обома ступнями натис на педаль гальма, яка з механічним верещанням цілком утопилася в підлогу. Пікап зупинився трохи перегодом.
— Заліг собі з цілим ящиком, ось тут що.
— Я ніколи не знав, що Дад багато п’є, — сказав Вірджил, пожбуривши крізь вікно порожню пляшку і витягаючи собі з коричневого пакета на підлозі нову. Він відкрив її об дверну ручку, й оскаженіле від стусанів дороги пиво зашумувало йому через кулак.
— Всі горбаті п’ють, — мудро проголосив Френклін.
Він плюнув у вікно. Виявив, що воно зачинене, і тернув рукавом сорочки по подряпаному, помутнілому склу.
— Ось ми подивимося на нього. Побачимо, що там до чого.
Френклін рушив заднім ходом і, зробивши велетенське звивисте коло, зупинив машину, зависнувши заднім бортом над останнім скупченням нагромадженої Лігвом покиді. Він вимкнув запалення, і раптом їх придавило тишею. Окрім тривожних покликів мартинів, вона була суцільною.
— Ну тут і тиша, — мурмотнув Вірджил.
Вони вилізли з кабіни і пішли до заду пікапа. Френклін відімкнув S-подібні защепи, які тримали задній борт, і дозволив йому з грюком відпасти. Репетуючи й лаючись, хмарою здійнялись у повітря мартини, що годувалися на дальньому кінці звалища.
Двоє прибульців без жодного слова піднялися в кузов і почали скидати з його кінця свою тараньку. Крутилися, пролітаючи в чистім повітрі, зелені пластикові мішки і, вдарившись, розривалися. Це була звична для них робота. Вони були тими містянами, яких навряд чи бачив (чи волів би побачити) бодай хтось із туристів — по-перше, тому що за мовчазною згодою місто їх ігнорувало, і по-друге, тому що вони виробили собі захисне обарвлення. Якщо ви зустрічали Френклінів пікап на дорозі, ви забували про нього тієї ж миті, як він зникав з вашого люстерка заднього огляду. Якщо вам траплялось побачити їхню хатинку з жерстяним комином, що посилає в біле листопадове небо немов олівцем прокреслену лінію диму, ви її не завважували. Якщо ви бачили, як Вірджил виходить із зеленого фронту[199] в Портленді з пляшкою благодійної горілки в коричневому пакеті, ви промовляли «привіт», а потім не могли згадати, до кого ви оце щойно були заговорили; обличчя знайоме, але ім’я просто вислизнуло з пам’яті. Братом Френкліна був Дерек Боддін, батько Річі (нещодавно поваленого короля початкової школи на Стенлі-стріт), але Дерек майже забув, що Френклін досі живий і живе тут, у місті. Він перевершив образ чорної вівці; він злився з тлом.
Нарешті кузов спорожнів, Френклін копнув ногою останню бляшанку — брязь! — і підсмикнув на собі зелені робочі штани.
— Ходімо, подивимось Дада, — сказав він.
Вони злізли на землю, але Вірджил спіткнувся, наступивши на один з власних сирицевих шнурків, і важко гепнувся дупою.
— Господи Ісусе, вони навіть такі речі й уполовину добре не роблять,— пробурмотів він незрозуміло.
Вони підійшли до толевої халупи Дада. Двері були зачинені.
— Даде! — заволав Френклін. — Гей, Даде Роджерсе!
Він вгатив по дверях раз, і вся халупа здригнулась. Маленький дверний гачок всередині відірвався і двері гойднулися, прочинившись. Халупа була порожня, але налита якимсь хворобливо-солодким духом, що змусив їх перезирнутися і скривитись — а вони ж були ветеранами барів з великим розмаїттям грибкових запахів. Цей побіжно нагадав Френкліну солоні огірки, які пролежали в глечику багато років, аж поки той сік, що з них наточився, не побілів.
— Курвий син, — сказав Вірджил. — Гірше гангрени.
Проте в хатинці було ледь не до оскомини охайно. Дадова перемінна сорочка висіла на гачку над ліжком, незграбно обструганий кухонний стілець було підсунуто до столу і розкладачку заправлено по-армійському. Бляшанка червоної фарби зі свіжими патьоками по боках стояла на складеній газеті за дверима.
— Я зараз виригаю, якщо ми звідси не заберемося, — сказав Вірджил. Його обличчя сполотніло до зеленого.
Френклін, який почувався не краще, позадкував і зачинив двері.
Вони обстежили звалище, яке виглядало пустельним і стерильним, як ті місячні гори.
— Тут його нема, — сказав Френклін. — Він десь у лісі заліг і койла собі мне.
— Френку?
— Що? — різко озвався Френклін. Йому вже урвався терпець.
— Ті двері були защепнуті зсередини. Якщо його там нема, як він звідтіль вибрався?
Ошелешений, Френклін обернувся, роздивляючись халупу. «Крізь вікно…» — почав він було казати, але обірвав себе. Те вікно було всього лише вирізаним у толю квадратом,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.