Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Забудь, — буркнув Френклін. — Якщо він не хоче з нами ділитися, хуй із ним. Забираймося звідси.
Вони пішли назад до машини, але Френклін відчував, як щось у нього просочується крізь захисну мембрану сп’яніння — щось, про що він потім не згадає або не захоче згадувати: якесь скрадливе відчуття, відчуття, що тут щось пішло жахливо на зле. Це було так, ніби звалище набуло собі серцебиття і це биття поки ще повільне, але сповнене лячної вітальності. Раптом йому схотілося поїхати звідси якомога швидше.
— Я зовсім не бачу пацюків, — раптом проказав Вірджил.
І дійсно, жодного не було видно; тільки мартини. Френклін спробував пригадати бодай один раз, щоб він привозив на звалище тараньку і не бачив пацюків. Не зміг. І це йому також не сподобалося.
— Мабуть, він порозкидав отруєну приманку, еге, Френку?
— Гайда, поїхали, — сказав Френклін. — Забираймося к чортам геть звідси.
7
Після вечері Бену дозволили піднятися на поверх, побачити Метта Бьорка. Візит був коротким; Метт спав. Утім, кисневий намет уже прибрали і старша медсестра сказала Бену, що завтра вранці Метт майже напевне буде притомним і здатним приймати відвідувачів на короткий час.
Бен подумав, що обличчя в Метта змарніле і жорстоко постаріле, вперше обличчя людини похилого віку. Недвижно лежачи, зі щуплявою шиєю, що стирчала з його шпитальної халамиди, він здавався вразливим, беззахисним. Якщо все те правда, подумав Бен, тутешні люди тобі не в поміч, Метте. Якщо все те правда, ми в цитаделі невіри, де з кошмарами управляються радше лізолом та скальпелями, та хіміотерапією, а не кілками, Біблією чи диким гірським чебрецем. Їх влаштовують їхні апарати життєзабезпечення та шприци, та клізми з сульфатом барію. Якщо в колоні правди є діра, вони цього не знають і тим не переймаються.
Він підійшов до узголів’я ліжка і лагідними пальцями повернув набік голову Метта. На шкірі шиї не було жодних рубців; плоть там була бездоганною.
Якусь мить він ще вагався, а потім підійшов до шафи і відчинив її. Там висів одяг Метта, а за внутрішню ручку дверцят було зачеплено те розп’яття, що було на Меттові, коли його вдома відвідала Сюзен. Воно висіло на філігранному ланцюжку, який м’яко мерехтів у приглушеному світлі кімнати. Бен повернувся з ним назад до ліжка і одягнув його на шию Метту.
— Агов, що це ви робите?
Увійшла медсестра, принесла карафу з водою й урильник із чинно прикритим рушником отвором.
— Я одягаю його хреста йому на шию, — відповів Бен.
— Хіба він католик?
— Тепер так, — похмуро сказав Бен.
8
Вже западала ніч, коли в кухонні двері будинку Соєрів на дорозі Глибока Просіка пролунав делікатний стук. Бонні Соєр, з легкою усмішкою на губах, пішла відчинити. На ній був тільки зав’язаний на попереку короткий фартушок з рюшами, туфлі на високих підборах і більше нічого.
Коли вона відчинила двері, у Корі Браянта вибалушилися очі й відпала щелепа.
— Ббб… Ббб… Бонні?
— Що сталося, Корі?
Вона продумано неквапливо поклала руку на одвірок, таким чином підтягнувши вгору свої голі груди до найсоковитішої форми. І в той же час скромно схрестила ступні, демонструючи йому свої ноги.
— Йсусе, Бонні, а якби це був…
— Представник телефонної компанії? — спитала вона й захихотіла.
Вона взяла його долоню і поклала на пружну плоть своєї правої груді.
— Хочете зняти покази мого лічильника?
З харчанням, у якому була присутня нотка відчаю (потопельник, що тоне втретє, хапається замість соломини за молочну залозу), він притягнув її до себе. Його долоні обхопили її сідниці, і крохмальний фартушок між ними жваво затріщав.
— Ох, божечки, — заговорила вона, притискаючись до нього. — Ви збираєтеся перевірити мою слухавку, містере Телефоністе? Я весь день чекала важливого дзвінка…
Він підхопив її на руки і ногою захряснув позаду себе двері. Їй не було потреби скеровувати його до спальні. Він знав свій шлях.
— Ти впевнена, що він не повернеться додому? — запитав він.
Її очі зблиснули в темряві:
— Що, про кого це ви говорите, містере Телефоністе? Не про мого ж гарнюнього чоловіка… він зараз у Берлінгтоні, штат Вермонт.
Він поклав її впоперек ліжка, так що ноги її звисали з краю.
— Ввімкни світло, — сказала вона, її голос раптом уповільнився, обважнів. — Я хочу бачити, що ти робиш.
Він увімкнув приліжкову лампу і подивися вниз, на неї. Фартушок уже з’їхав набік. Її напівприкриті важкими повіками очі були теплими, зіниці великими й осяйними.
— Зніми це з себе, — показав він рукою.
— Самі зніміть, — сказала вона. — Ви ж умієте поратися з вузликами, містере Телефоністе.
Він нахилився до неї. Вона завжди давала йому відчути себе хлопчиськом з пересохлим ротом, якому вперше пощастило показати, чого він насправді вартий, і його руки завжди тремтіли, наближаючись до неї, немов сама її плоть випромінювала якийсь потужний електрострум у повітря біля її тіла. Вона більше ніколи не сходила йому з голови. Вона оселилась там, як болячка на внутрішньому боці щоки, яку постійно мацаєш, перевіряєш язиком. Вона гацала навіть у його сновидіннях, золотошкіра, тоскно збудлива. Її винахідливість не знала меж.
— Ні, на колінах, — сказала вона. — Стань заради мене на коліна.
Він незграбно опустився на коліна і підповз до неї, тягнучись руками до зав’язок фартушка. Вона поклала ноги в туфлях на високих підборах йому на плечі. Він нахилився, цілуючи внутрішній бік її стегна, плоть під його губами була твердою і злегка теплою.
— Отак добре, Корі, так дуже добре. Продовжуй вище, продовжуй…
— Ну, хіба не чарівно, авжеж?
Бонні Соєр заверещала.
Корі Браянт, моргаючи, глянув угору, розгублений. Прихилившись до одвірка спальні, там стояв Реджі Соєр. Він тримав у руках рушницю, звільна колисаючи на передпліччі її дула, які дивилися в підлогу.
Корі відчув, як ринув теплий потік, коли попустився його сечовий міхур.
— Отже, це правда, — зачудовано промовив Реджі.
Він ступив у кімнату. Він посміхався.
— А як щодо цього? Я тепер винен тому дурнопияку Мікі Сильвестеру ящик «Бадвайзера». Чорт забирай.
Бонні віднайшла голос першою.
— Реджі, послухай. Це не те, що ти думаєш. Він сюди вломився, поводився як божевільний, він, він був…
— Заткнись, пиздюхо.
Він так само посміхався. То була ласкава посмішка. Він був доволі дебелим. У тому ж сталевого кольору костюмі, який був на ньому, коли він поцілував її на прощання дві години тому.
— Послухайте, — кволо промовив Корі. Його рот неконтрольовано наповнювався слиною. — Прошу. Прошу, не вбивайте мене. Навіть якщо я на це заслуговую. Не варто вам сідати в тюрму. Не через це. Побийте мене, я того заробив, але прошу, не треба…
— Піднімися з колін, Перрі Мейсоне[200], — сказав Реджі Соєр, так само посміхаючись своєю ласкавою посмішкою. — У тебе зіпер розчеплено.
— Послухайте, містере Соєре…
— Зви мене Реджі, — сказав Реджі, ніжно усміхаючись. — Ми ж майже найкращі друзяки. Я навіть присовував після тебе ще по-мокрому, хіба не так?
— Реджі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.