Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

планів чи громадян, або консультувалося з містиками й оракулами, щоб позбутися клопотів із погодою. Так, фараон просив Йосипа розтлумачити свої сни, прагнучи дізнатися, чи Єгипет матиме сім добрих або сім голодних років. Але тепер дельфійський оракул, Нострадамус і віщунки вельви стали пережитками минулого.

Тепер влада опинилася в руках учених або науки — влада не лише над майбутнім клімату, а й над його змінами або збереженням. Останніми роками природознавці чимраз частіше відігравали роль провидців майбутньому. На заміну кавовій гущі або картам таро прийшли складні симуляції, що ґрунтуються на природознавчих теоріях, знаннях про фізику в кліматичній системі, емпіричних даних і температурних показниках із майже всієї планети. І на відміну від мудреців-самітників минулого, сьогодні збирають дані та створюють точніші моделі тисячі вчених, щоб зуміти передбачити майбутнє й отримати владу над майбутнім клімату.

  Сучасність як нормальний стан

Отже, нова з історичного погляду дискусія про сучасні та майбутні природні й антропогенні зміни клімату порушила низку вкрай важливих глобальноісторичних проблем, що мають величезне суспільне значення. Крім того, самі аргументи про зміни клімату ґрунтуються на аналізі світової історії — кліматологічні моделі мають ж бо сенс, лише якщо вони спираються на дані багатьох років. Що більше точних історичних даних з усіх регіонів світу, то точніші моделі. Тож, щоб зрозуміти кліматичні зміни й те, як вони впливають на суспільство, дані мають охоплювати і широкі хронологічні рамки, і широку географію. Лише рекордні температурні показники в Антарктиді, посухи в Індії чи Австралії, потопи у Венеції чи в Удді нічого не кажуть про місцеві кліматичні зміни, а ще менше — про глобальні, адже іноді окремі події у випадкових регіонах — це просто результат погоди. Історія світу, писана нині, може використовувати низку природознавчих даних і мусить зважати на методи, за допомогою яких ці дані отримали. Вивчаючи клімат, учені змогли виявити неймовірну кількість даних, що допоможуть нам зрозуміти історичні події. Тепер ми знаємо про нищівні наслідки Ель-Ніньйо в Індії та Китаї наприкінці XVIII i XIX століть, колапс цивілізації Мая в Месоамериці приблизно тисячею років раніше й Малий льодовиковий період, що тривав від середини XV до середини XIX століття[363].

Водночас у кліматичній історії часто саме сучасність становить ту норму, з якої все бере відлік. Такий погляд порушує іншу проблему, пов’язану зі взаємовідношенням сучасності й минулого. Позаяк історія — це плинність сучасностей, який рік тоді треба вважати за нормальний або який клімат нормальний, коли визначаємо його зміни? Як визначити й обґрунтувати, якою є «нормальна» середня температура на планеті? Хоч би яку позицію щодо кліматичних змін áктори не займали, зазвичай усі «табори» вважають нашу сучасність, тобто 2030 або 2040 рік, за нову «нормальність», адже саме в ці роки, згідно з планами, клімат стабілізується, немов «очиститься», повернеться до ідеального стану. Але достоту, як немає «нормального» стану в історії суспільств, так і немає його в історії клімату. Він радикально змінювався впродовж мільярдів років існування нашої планети. Вибраний за критерій для метеорологів певний рік або десятиліття суперечить нашим знанням про історію клімату. Постійно змінюючи кліматологічну норму (метеорологи нещодавно почали працювати над новим 30-річним циклом), сама наша сучасність стає нормою. Однак немає жодних аргументів, які підтримували б тезу про те, що 1990, або 2020, або 1810, або 1210, нульовий рік або 8000 р. до н.е. — це стандартний кліматичний рік. Нічого не вказує на те, що є «правильний» період, з яким потрібно зіставляти всі зміни.

Коли ми в такий спосіб перетворюємо сучасність — хоч у суспільній, хоч у кліматичній царині — на «нормальну», це вияв недалекоглядного й застарілого погляду на історію як процес. Водночас дуже складно знайти іншу альтернативу, якщо хочемо вдало мобілізувати всі сили в боротьбі проти кліматичних змін, адже від них насамперед залежить існування будь-якого суспільства. Цей парадокс зоставатиметься нерозв’язаним і далі визначатиме всі дискусії та суперечки про кліматичні зміни й боротьбу з ними.

Соціологія може навести чимало прикладів того, що такі антиісторичні ідеї, як «нормальність» клімату, — це вигадка. Адже від появи перших цивілізацій на Близькому Сході та в Азії організовані суспільства мусили пристосовуватися до радикальних кліматичних змін.

  Посуха, потоп і смерть цивілізацій

Зміни клімату, безсумнівно, знищили й стерли з історії низку цивілізацій, а різні кліматичні умови мали вирішальне значення для майбутнього країн і континентів. Пристосування до кліматичних змін — це один із найістотніших чинників, що сформував історію людини зі світанку часів до сьогодення.

Чотиритисячорічний «Епос про Гільгамеша» свідчить про те, що зміни клімату та природні катастрофи — це частина історії людини. Шумерська цивілізація зникла з історії через низку причин, але найголовнішою було поєднання величезних повеней і посух. Індська цивілізація щезла з анналів історії, щойно опинилася в посушливій місцевості майже 4000 років тому через зміни русел великих річок на індійському субконтиненті. Низка китайських династій — я показав лише дві, Мін і Цін, — розвалилися почасти через тиск повеней і паводків. Монгольську експансію Чингісхана на захід, імовірно, зупинили саме зміни клімату, а колонізація Північної Європи почалася після останнього льодовикового періоду, коли тамтешні землі визволилися від криги.

Менш відома широкому загалу цивілізація також може слугувати за нагадування, як суспільство, що пристосувалося до визначеного клімату, не зуміло пристосуватися до його змін. Ідеться про Ангкорську, або Кхмерську, цивілізацію, що лежала на території сучасної Камбоджі й досягла розквіту у XII—XIIІ ст. н. е[364]. Тривалий час Ангкор-Ват зоставався забутою цивілізацією, доки його не відкрили китайці, а відтак французи. Тепер він відомий релігійною архітектурою та храмами, але бажано проходити повз ці руїни та вивчати навколишню місцевість рано-вранці, коли сонце встає й повітря чисте, попри тропічний клімат, бо можна побачити не лише рештки старих храмів, а й зрошувальних споруд. І те, й інше свідчить про високий рівень розвитку цієї цивілізації.

Ангкор повністю залежав від можливостей місцевих водойм. Ба більше, саме вони його й сформували. Місто жило від землеробства, штучно зрошуючи великі площі. З часом у нас побільшало знань про цю цивілізацію, тож стало зрозуміліше, що це була напрочуд добре організована та вкрай продуктивна аграрна цивілізація. Вони вирощували рис, зрошуючи його розливами річок, однак також активно викопували канали; деякі вчені стверджують, що вони навіть намагалися мінімально контролювати річку. Нам невідомо, чи кхмери мали великі амбіції, чи просто пристосувалися до стабільного клімату, але про одну річ можна сказати точно — вони побудували таку комплексну іригаційну систему, що не зуміли впоратися з масштабними проблеми, коли водойми змінилися.

Схоже, ця цивілізація занепала в XIV столітті після того, як кілька років посухи зруйнували систему зрошування. Брак обслуговування призвів до того, що кхмери не змогли впоратися з водою, коли після років посухи пішли величезні опади й почалися паводки. Вода затопила та фізично знищила життєво важливі структури, тож суспільство більше не могло вирощувати вдосталь їжі.

Схожі катастрофічні наслідки взаємодії клімату та суспільства можна побачити в більшості світу в різні часи. За інший приклад може слугувати цивілізація