Читати книгу - "Сірі бджоли"

Пасічник заслухався. Цвіркун загіпнотизував його, відніс його думки кудись у невидимий, далекий простір. У голові виникла легкість, ніби опустіла вона. Не тільки від думок, але і від всього іншого, що тяготить життя, від спогадів і переживань, які накопичувалися роками і від важкості яких іноді виникав біль, що намагався витиснути з очей сльози.

— Allah rahmet eylesin![5] — почулося поруч. Поглянув Сергійович знову на могилу Ахтема. І у голову повернулася важкість. І думки. Чоловіки знову читали молитви своїм піднятим до неба долоням.

А потім, після молитов, стали вони відходити від могили і побачив Сергійович на повздовжньому могильному пагорбку два дерев’яні стовпчики: у ногах і в узголів’ї покійного. Ідучи знову слідом за рештою, Сергійовича сповнювали сумніви стосовно своєї доречності на поминках. А потім раптом задумався: а чи є взагалі у мусульман поминки? Може, у них по-іншому? Адже і похорони у них зовсім не такі, як у слов’ян!

І коли всі учасники церемонії через відкриті в’їзні ворота у двір будинку повернулися, залишився Сергійович зовні. Постояв хвилину-другу, вишукуючи поглядом Бекира. А з двору та сама фраза тепер звучала, та, яку він на кладовищі вже чув: «Allah rahmet eylesin!» Повторювали татари один одному ці слова і відходили до інших. Щоб знову ці слова сказати.

«Зовсім як бджоли!» — подумав Сергійович.

І вирішив повернутися на пасіку, до своїх і не своїх бджіл, чиє дзижчання він однаково розумів, ясне діло, краще, ніж татарську мову. Повернувся спочатку спиною до двору, щоб його ніхто не бачив. І перехрестився тричі, думаючи про покійного.

55

Від дня похорону Ахтема минув тиждень. Погода налагодилася. Розбудили Сергійовича птахи. А цілком розбудило сонце, коли він вибрався назовні, до своїх вуликів підійшов, щоб перевірити, як бджілкам літається. Подивився і на вулики Ахтема — його бджоли також трудилися, смерть хазяїна їх труди і плани не порушила.

Випив чаю, поснідав. Зрозумів, що треба до магазину спускатися. Адже їстівні запаси вичерпалися. Ішов він вниз дорогою повільно, задумався. Турбувався подумки про те, що Бекир після похорону батька на пасіку не приїздив. Ніби обірвався між родиною Ахтема і Сергійовичем зв’язок. Ніби відвернулися вони від нього, коли сумна доля Ахтема з’ясувалася. Як не намагався про це Сергійович не замислюватись, все у глухий кут заходив, не розумів, як йому бути? Що йому тепер про Айсилу і її дітей думати і що вони про нього, людину чужої віри і з чужого краю, думати можуть? Він же, звичайно, за допомогою до них у Крим приїхав. І не один, а з бджолами. Не дивлячись на їх горе, допомогу цю він отримав. Отримав і отримував. Не тільки коржиками і вечерями, а і душевну. Навіть звик до них, як бездомний собака до гарної людини звикає, за нею, хвостом виляючи, ходить. І раптом увірвалася у їх взаємини смерть. І все. Тиша. Поговорити нема з ким. Ніби забули про нього!

На спині наплічник пустий теліпався. У кармані штанів рублі лежали, і ті, що на ремонт машини йому при в’їзді до Криму дали, і ті, що він від Айсилу за мед отримав. От із продажем меду вони також йому помогли. Значить, турбувалися про нього до похорону! А може, вони образилися через те, що він на похорон припхався? Він же там дійсно єдиним чужим був! Ніхто з місцевих слов’ян прощатися з Ахтемом не явився!

Похитав головою Сергійович. «Може все-таки зайти до них?» — подумав.

Ясна річ, що не до нього їм зараз. Траур у них. А який траур у мусульман, він не знав.

Може, траур у тому і полягає, що нікого з чужих чи чужої віри вони бачити не можуть?

«Ну тоді вони ввічливо у дім не пустять, — вирішив пасічник. — На порозі пояснять. Я, мабуть, все-таки спочатку до них, а потім уже до магазину...»

Став Сергійович дні, які минули від похорону, перераховувати, пальці на руці загинати. І раптом зрозумів, що не дні він рахує, а ночі. І навіть не ночі, а сни! І тут йому останній побачений сон пригадався. Той, що минулої ночі він бачив, страшний сон. Страшний і безглуздий. Ніби під землею він у шахті жив, і шахта занедбаною, закритою була. Хоча електрику в ній дивним чином світло тьмяне у ліхтарях утримувало. І ліжко у нього там стояло таке ж, як вдома. Може, це навіть те саме ліжко залізне було, з хромованими спинками — спинка узголів’я вища тієї, що у ногах, і на верхніх кінчиках чотирьох бічних стовпчиків — круглі блискучі набалдашники, які відкручувалися за потреби. А поряд, метрів за три від ліжка, ряд вуликів. Усі його шість вуликів. І вилітали з них бджоли, тільки от куди вони летіли — не міг уві сні Сергійович зрозуміти. Він і сидів біля ближнього вулика, за льотком спостерігаючи. Бачив, як вилітають бджоли, бачив, як прилітають, важко через вагу зібраного пилку на льоток бухаючись. Тільки пилок вони чорний приносили, як вугілля, чорний. І дивився на них Сергійович, спостерігав за ними, а зрозуміти не міг. Бджоли, може, через тьмяність, то сірими йому здавалися, то чорними, як великі осінні мухи. І тільки за дзижчанням, яке він ніколи з іншими комахами не сплутав би, розумів він, що не мухи то, а бджоли.

Коли ноги його до мечеті вивели, перестав він про сон останній думати. Повернув на вулицю і побачив попереду, біля паркану Айсилу, синій мікроавтобус і такого ж кольору джип із вимкнутими мигалками на даху.

Як до хвіртки підійшов, з мікроавтобуса чоловік-слов’янин виліз, витріщився питально на Сергійовича. Ніби покликати хотів, але пасічник швидко у хвіртку шмигнув і швиденько до порога дійшов. Постукав.

Двері довго не відкривали. Вже хотів Сергійович з двору йти, аж тут кроки почув.

— А, це ви, — Бекир двері відкрив.

— Я на хвилинку, — прошепотів Сергійович, заходячи. — Хотів вашій мамі поспівчувати!

Посадили несподіваного гостя до столу. Напоїли чаєм.

— Ви вибачте, якщо я невчасно, — Сергійович подивився в обличчя хазяйки, намагаючись зрозуміти, що у її обличчі змінилося.

Виглядала Айсилу кепсько, ніби не спала всю ніч. Очі її дивним, холодним спокоєм світилися. Айше присіла до столу, але лише на хвилину, а потім разом з чашкою з вітальні вийшла. Лишилися вони утрьох.

На трюмо знайома церковна свічка горіла. Якщо б дзеркало не було темною тканиною завішено, відбивався