Читати книгу - "Сірі бджоли"

— Прийміть мої співчуття, — перевів Сергійович погляд зі свічки на хазяйку. — Вибачте, що потурбував, що прийшов...

— Дякую, — промовила вона тихо. — І ще дякую, що ви тоді до Сімферополя з’їздили. Якби не ви, вони б нам Ахтема не віддали...

Сергійович знизав плечима.

— Вони знали, — прошепотів він, дивлячись у очі Айсилу. — Я раніше говорити не хотів... Той чоловік, з яким я розмовляв, вас вдовою назвав...

Айсилу кивнула. Хазяйка слова гостя дивно спокійно сприйняла.

— Удовою без похованого чоловіка називатися не можна, — сказала. — Але тепер мені можна... Ви завтра приходьте. На поминки.

— А що, уже дев’ять днів минуло? — здивувався Сергійович.

— Шість, — відповіла вона. — Завтра сім буде...

— У вас на сьомий?

— На третій, сьомий... на п’ятдесят перший, — Айсилу повернула погляд на свій чай, до якого не торкнулася, потім повернулася до сина. — Ти заїдеш за ним завтра?

Бекир кивнув.

Хвилин за п’ять заспішив Сергійович. Ні Айсилу, ні Бекир, за час їх короткої розмови до свого чаю не торкнулися. Ось і пасічник вирішив свій не допивати.

Син Ахтема провів гостя до дверей.

— А чому Айсилу на похорон не приходила? — спитав наостанок Сергійович.

— У нас жінки і діти не ходять. Вони вдома прощаються, — пояснив Бекир. — Я за вами завтра на першу заїду!

56

На поминках найперше Сергійович спиртне очима пошукав. Але не знайшов. Тільки лимонад та компот. Він, звичайно, про мусульманську заборону на алкоголь знав, але тут подумав: а раптом на поминках можна? Поминки — це ж особливий випадок! Гості поминальні замовкли, коли він прийшов. Глянули, мовчки кивнули йому. І тут же піднялися, почали словесно по-татарськи з хазяйкою прощатися. Зрадів Сергійович. Подумав, що ось підуть вони зараз, і залишиться він з сім’єю Ахтема, а значить зможе з ними російською поговорити. Але тільки встиг він про це подумати, як до кімнати увійшли двоє.

Одного Сергійович впізнав — він молитвою на кладовищі командував. Цей якраз із Сергійовичем російською привітався, руку потиснув. За столом знову татарська мова зазвучала. Знітився Сергійович. Ніяково йому стало. До того ж, охопило його відчуття нервового голоду. І, незважаючи вже на нових прибулих, що присіли до столу, потягнувся він рукою до коржика з сиром і зеленню.

Імам, той, за яким учасники похорону біля могили Ахтема молитву повторювали, заговорив несподівано голосно і, як здалося Сергійовичу, строго до Бекира й Айсилу звертаючись. На його голос і Айше з-за дверей визирнула. Увійшла, зупинилася, імама слухаючи. А імам рукою на свічку, що горіла, вказав і щось пояснювати присутнім продовжив. Айше до трюмо підбігла, нахилилася до свічки, задула маленьке полум’я.

Імам подивився на дівчину схвально. Він пішов хвилин за п’ять. І, йдучи, знову Сергійовичу руку потиснув, що трохи пасічника заспокоїло. Коли двері за імамом зачинилися, піднялася зі свого місця Айсилу, до трюмо підійшла. Чиркнула сірником, знову запалила свічку і до столу повернулася. Тут з коридору голоси нових гостей долинули, і Сергійович піднявся, подивився на хазяйку скорботним поглядом, привернув до себе її увагу, кивнув на прощання і вийшов. Вже у коридорі зрушив з місця, щоб дати можливість двом чоловікам і одній жінці до столу поминального пройти.

За парканом цього разу два мікроавтобуси стояли. У ближньому сиділи «беркутівці» у чорних бронежилетах поверх форми. Піднімаючись повз виноградники, думав чомусь Сергійович про цих поліцейських у чорних бронежилетах. Думав про те, що і у бджіл, і у мурах також є свої охоронці, що за порядком стежать і захищають родини від чужого вторгнення. Думав про те, що саме у бджіл люди і могли навчитися порядок захищати.

Тільки от бджоли дякуючи своєму порядку і труду комунізм у вуликах побудували. Мурахи до справжнього, природного соціалізму дійшли. Це тому, що мурахам виробляти нема чого, вони тільки порядок і рівність підтримувати навчилися. А люди? У них ні порядку, ні рівності. І навіть поліція байдикує. Просто під парканами стоїть!

Може, до самої пасіки думав би Сергійович про бджіл, мурах і «беркутівців», які біля будинку Айсилу чергують. Але тут відволікли його туристи на важких гірських велосипедах. Спускались вони дорогою йому назустріч, і той, що з жовтим наплічником на спині перший їхав, голосно із пасічником привітався.

— І вам доброго дня! — відповів йому Сергійович. А потім зупинився і провів всю компанію велотуристів поглядом.

Близько п’ятої години, коли Сергійович вже до джерела по воду сходив, подзвонив у наметі мобільних. Здивувався пасічник, пірнув до намету, на екран телефону глянув.

— Галина? — прошепотів.

— Серьожа? Ти мене чуєш? — прозвучав її голос.

— Так, так!

— Як у тебе?

— Нічого! Спекотно. А у тебе?

— У нас тут таке, — у голосі її прозвучала розгубленість. — Валик убився. Той, якого твоя бджола в око вжалила!

— Як убився?

— Та гранатою себе підірвав. Він і так останнім часом сам не свій ходив. Через сліпоту то на стовпа натикався, то на перехожих. І як на кого наткнеться, одразу битися лізе. А сьогодні вранці вибух на все село. Ну ми побігли, я магазин відкритим залишила. А він там, у дворі в себе...

— Шкода, — видихнув Сергійович.

— Звичайно, шкода, — погодилася Галина. — Але я чому дзвоню. Можеш тепер приїздити! Тепер точно ніхто проти тебе слова не скаже...

— Думаєш? Так і не скаже?

— Ти приїзди. Все одно спокійніше буде...

57

Під вечір дістав Сергійович з багажника пляшку настоянки, узяв залізну кружку, з якої чай пив, і присів не біля свого вулика, а біля чужого. Бджоли Ахтема, схоже, нічого проти його присутності не мали, присів він, із кружкою у руці, музику бджолиних крил заслухався. Випив ковток настоянки. У роті тепло стало, і згірчило трохи. Так іноді буває, коли спирт з медом у настоянці спільну мову не знаходять. Змусила Сергійовича ця медова гірчинка про Ахтема задуматися. Зрозумів він, що не випадково з татарином біда сталася. Видно, у політику поліз, проти сил, від яких бігти і ховатися треба. Адже недарма у нього вдома навіть після смерті «беркут» чергує, не їде!

— Що ж ви його не вберегли? —