Читати книгу - "Марія Антуанетта"

кажи, що я пишу тобі звідси, — нагадує він сестрі в листі з Версалю, — бо всі інші листи я надсилаю з Парижа. Прощавай, треба вже йти до королеви». Ферсен не ходить до Поліньяк, його не бачать у тісному тріанонському колі, він не їздить саньми, не танцює на балах, не грає в карти: нехай ті нібито королевині фаворити й досі якомога примітніше виставляють себе на очі, не здогадуючись, що саме їхні галантні розваги допомагають приховати від двору правдиву таємницю. Вони панують удень, Ферсен царює вночі. Вони хвалять і теревенять, Ферсен мовчить і любить. Цілком утаємничений Сен-Прі, який знав усе, тільки не відав, що його власна дружина нестямно закохана у Ферсена й пише йому палкі любовні послання, сповіщає з такою певністю, що це робить його твердження ваговитішими за решту: «Ферсен їздить у Тріанон три або чотири рази на тиждень. Туди ж їде й королева, не беручи з собою ніякого почту; хоч який стриманий та обачний фаворит і хоч зовні він нічим не виказує свого становища і є найскромнішим з усіх королевиних приятелів, ці потаємні зустрічі породили чимало пліток». Однак цілих п’ять років закохані могли зостатись на самоті лише пливкі й короткі крадені години, адже, незважаючи на свою відвагу і відданість камеристок, Марія Антуанетта не могла зважитись на більше; тільки 1790 року, незадовго до розлуки, Ферсен, не тямлячись від щастя й любові, записав, що зміг побути «з нею», «avec elle», цілісінький день. Королева може чекати свого херувима тільки від смерку до світання, в сутіні парку, може, в якійсь відлюдній і невидній селянській хатині hameau; у версальських гаях і на звивистих тріанонських стежках потаємно догравала до кінця ніжна романтична музика сцени в парку з «Фіґаро». Та вже, мов велична прелюдія, безжально і твердо загучала музика з «Дон Жуана», й за дверима, чавлячи все живе, лунають важкі, камінні кроки командора; в третій дії витончене рококо переходить у велику революційну трагедію. І вона, здійнявшись серед крові, насильства і страху, сотворить crescendo — розпач розлуки, смертне торжество.

Лише тепер, у найбільшій небезпеці, коли решта порозбігалися, наперед виступив єдиний правдивий друг, ладний померти з нею й заради неї і який шляхетно тримавсь оддалік у щасливі часи, — досі схована мужня постать Ферсена чітко вирізьбилась на блідавому грізному небі доби. Чим більше небезпек загрожує коханій, тим дужча його рішучість; не вагаючись, вони переступили умовну межу, що досі існувала між габсбурзькою принцесою, французькою королевою і чужим шведським дворянином. Ферсен щодня з’являється в замку, через його руки проходить усе листування, з ним обмірковують кожне рішення, йому доручають найважчі завдання, звіряють найнебезпечніші таємниці; тільки він знає всі наміри Марії Антуанетти, всі тривоги й надії, тільки він бачить її сльози, глухий відчай і найтяжче лихо. Саме тоді, коли вона все втратила й усі повтікали від неї, королева знайшла те, що марно чекала цілісіньке життя: щирого, чесного, сміливого й мужнього друга.

Був чи не був?

(питання мимохідь)

Нині вже знають і знають незаперечно: Ганс Аксель Ферсен був не другорядною, як досить довго гадали, а головною постаттю в душевному житті Марії Антуанетти, знають, що його почуття до королеви не були звичайним галантним залицянням, романтичним фліртом, лицарською пригодою трубадура, а правдивою, зміцнілою за двадцять років любов’ю з усіма прикметами її могутності: вогненною мантією пристрасті, величним скіпетром сміливості, щедрою повнотою чуттів. Витає лиш остання непевність про природу цієї любові. Чи була вона — як у минулому сторіччі полюбляла казати література — «чистою» любов’ю, під якою ницо розумілося те, що палко закохана й кохана жінка розважливо не віддається закоханому й коханому чоловікові? Чи була це, як казали тоді, любов «злочинна», отже, в нашому розумінні, довершене, вільне, жертовне, щедре й великодушне кохання? Був Ганс Аксель Ферсен простим cavaliere servente[121], романтичним зальотником Марії Антуанетти чи справжнім, достеменним її коханцем, — був чи не був?

«Ні!», «Аж ніяк!» — одразу вкрай дратливо й підозріло поквапно заволали певні реакційні роялістські біографи, котрі за всяку ціну прагли бачити королеву — «свою» королеву — «чистою» й уберегти її від будь-якого «нечестя». «Він палко любив королеву, — із певністю, якій можна позаздрити, пише Вернер фон Гайденштам, — але жодна плотська думка не потьмарила це кохання, гідне трубадурів і лицарів «круглого столу». Марія Антуанетта любила його, й на мить не забуваючи про свої подружні обов’язки й гідність королеви». Для таких фанатичних шанувальників просто немислимо — це означає: вони запротестують, коли хтось так помислить, — щоб «остання королева Франції змарнувала той «скарб чесноти», який заповіли їй усі чи майже всі матері наших королів». Отож, боронь боже, ніяких досліджень, узагалі ніяких дискусій про цю «affreuse calomnie»[122] (Ґонкур), ніякого «acharnement sournois ou cynique»[123] в розкритті справжнього стану речей. Оборонці «чистості» Марії Антуанетти, які й чути нічого не хочуть, мерщій нервово обривають кожного, хто лиш підійде до цього питання.

Невже справді піддаватися наказам і, замкнувши вуста, проминути питання, чи Ферсен усе життя бачив Марію Антуанетту тільки «з німбом над головою», чи й дивився на неї очима чоловіка? Може, цнотливо обминувши це питання, ми взагалі недобачимо сутнє? Адже людини не знатимеш, поки не дізнаєшся її останньої таємниці, і найменше знатимеш жіночу вдачу, поки не збагнеш природи любові тієї жінки. В такій історичній ситуації, як ця, коли стримана пристрасть не просто ненароком торкнулася життя, а, мов доля, сповнювала й насичувала душу цілі роки, питання про природу цієї любові зовсім не зайве й не цинічне, а вирішальне для відтворення душевного порт­рета жінки. А щоб малювати правдиво, слід розплющити очі. Тож ходімо вперед, перевіримо ситуацію й документи. Спробуймо, може, знайдемо-таки відповідь.

Питання перше: якщо за міщанською мораллю вважати злочином те, що Марія Антуанетта до решти віддалася Ферсенові, то хто її в цьому звинувачує? З сучасників — лише троє — проте це люди непересічні, не з тих, що зазирають у чужі вікна, а втаємничені; й можна вірити, що вони докладно знали перебіг подій: Наполеон, Талейран і міністр Людовіка XVI Сен-Прі, який щодня все бачив на власні очі. Всі троє цілком й незаперечно стверджують, що Марія Антуанетта була коханкою Ферсена, — тут годі вже мати якісь сумніви. Сен-Прі, найліпше знаючи ситуацію, сповіщає найдокладніші подробиці. Без усякої злості до королеви, цілком по суті, він розповів про таємні нічні візити Ферсена в Тріанон та