Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Ніякої реакції.

– Ну, а коли ви дійшли до правди?

– Якої? Тут їх кілька, кожна з яких відноситься до окремої проблеми. Всі їх я не знаю. Я, наприклад, досі не знаю, навіщо пруссаки встромили в це свого носа… – сказавши це голосом, сповненим цікавості, пан радник відхилив кришку на корпусі свого годинника на ланцюжку й перевірив час.

– О, це насправді дуже просто. Хитрість якогось дурня з німецької таємної поліції. Чиновник нижчого рангу, який не був в курсі подробиць операції і вважав себе найрозумнішою людиною в світі – і його ідею прийняв той простак, юнкер Бісмарк. Звичайно, ніхто нічого йому не повідомляв, бо це була сімейна справа. Накази були видані лише розвідці та таємній поліції, а цей надмірно старанний – вибачте, я навіть не знаю, як ця бездарність зветься – полетів до канцлера з "ідеєю". А залізна загартована головешка Отто не розуміла, з якою тонкою грою він має справу, і захотіла вбити свого птаха одним пострілом. Німці, звісно, ​​не планували жодної прес-кампанії, щоб зашкодити репутації… нашого правлячого дому. Зрештою, королівські родини в Європі – це одна велика родина. Бо ж не Бісмарк прислав сюди цих... правопорушників. Це було зроблено на особисте прохання... ну, самі знаєте, кого... сам Вільгельм наказав все підготувати. Згідно надісланого їм плану. Мого, звичайно. Все пішло б як у швейцарському годинникові, але втрутився недоумкуватий чиновник з берлінської поліції. Звідси безлад. Потім отримали по лапах від Вільгельмчика, і все затихло – але, на жаль, їм довелося влаштувати всю цю метушню зі висилкою агентів до Сибіру. Ніхто у Варшаві не знає, що вони підуть далі. Через Японію, кораблем, на батьківщину. У них буде кілька місяців відпустки…

– То ви привезли цих двох чудовиськ лише для того, щоб звинуватити їх у всіх злочинах "Хазяйки"? Вони повинні були – просто кажучи – гуртом їх затушувати?

– Звичайно! А яка їм різниця? Там сокира – тут шибениця. Трохи більше тіл, трохи менше… Ні, їх не попереджали… Але, як не поглянь, у них були в житті додаткові розваги… Те, що приносило їм задоволення… Ха, ха, ха…

– Коли пан планував їх… зловити й засудити?

– Засудити? Ні, ну що це пан таке… Перед усе, не можна було дозволити давати свідчення. Вони навіть не повинні були ідентифікуватися як німці. Вотцов виявився надто розумним – це він мав "зачистити" їх, але у нього замаячив "третій" злочинець… Він хотів через них дістатися до "Хазяйки". Тому він їх залишив на волі, а коли почув про приїзд пана, навіть спостерігачів зняв. Щоб передчасно не налякати. Тоді зовсім випадково він натрапив на якісь папери, надіслані його колезі з жандармерії, майору Шепєтовському. Документи були невинні, вони стосувалися певних аспектів захисту важливого гостя, який інкогніто перебував у Варшаві… Але Федір Андрійович виявив зв’язок. Він не встиг ні з ким поділитися цією інформацією, бо Гліб Панфілович… ну Шепетовський мене випередив. Власне, це вже не секрет – він мій прямий підлеглий. Таке собі "відділення" мого департаменту у Варшаві.

– Пан керує департаментом?

– Моя вина, моя вина, моя велика вина… гордість. Це невеличке бюро, де працює близько сорока співробітників. Тільки для "прикриття" я використовую легенду про старшого ад'ютанта міністра. Це дає мені силу, і ніхто не задає дурних запитань. Навіть міністр… хе, хе, хе. Тобто він як раз запитує… чи є у мене для нього якісь інструкції! Ха-ха-ха!

Полковник налив собі ще келих шампанського, прицмокнув, зробив ковток і сказав:

– Хороше вино… Нехай пан жаліє, що не зважився… пити… Коротше кажучи, німці вчинили бардак, Вотцов почав щось крутити у мене за спиною… тож я мусив приїхати і навести порядок. Щоб витягти ті каштани з вогню. І я вибрав пана. А сам долучився до ваших асистентів… Тільки пан мене підвів. Пан почав проводити гру, схожу на задумки Вотцова – хапати злочинців, шукати далі... Навіщо панові це було? Адже міністр чітко сказав – завдання є іншим. Крім того, він додав, що кодова назва справи - "Хазяйка". Будь-який дурень знає, що це – вибачте – означає "підор". І кожен пес у Пітері знає, що це ім’я брата Його Велич… Ой, вибачте…

– У Москві про це, мабуть, знають лише його… ефеби. Я здогадався, але надто пізно.

Естар витягнув свій годинник цибулю за ланцюг і звірив час.

– Ну, скажіть мені нарешті, коли – і як – пан це збагнув? Мабуть, у трупарні?

– Так. Перед тим одна стара придворна хроніка навела мене на думку – я прочитав у ній, що великий князь "пару днів" буде проводити інспекцію військових частин у Надвіслянському краю…

– Ех, я ж сто разів казав тим баранам у Цитаделі – не пускайте його, я маю на увазі вас, у морг! Говорив-говорив, а вони вирішили, що якщо не дадуть панові відвідати свого колегу – майора Вотцова – в цьому місці сумнівних насолод, то пан сам туди попливе! Що ж, треба вчитися на власних помилках… А тим більше на помилках своїх підлеглих. Морди їм понабиваю!

– Коли я побачив тіла хлопців, то вивчив записи з цієї точки зору. Тоді правда і відкрилася – вбивали не тільки жінок, але й молодих, красивих хлопців… До речі, я розумію, що він убивав своїх коханців, але навіщо йому вбивати… і жінок? І як це можна було приховати – адже в одній лише Варшаві за два місяці було напевно… з десяток жертв?

– Ех, як би панові сказати. Це зовсім не виняток, багато хто з "них" ненавидить жінок. Хлопців, властиве, він не дуже і хотів забивати... Спочатку це були просто випадковості "під час приємності". Лише згодом у нього виник смак до цього. Але повії – о, це вже робиться заради приємності. І не під час приємності. - Полковник посміявся над своєю недолугим моторошним каламбуром. — Десять? Можливо, не пам’ятаю… Ну, трохи роззухвалився під час поїздки у гості… Укривати... Так, це важка робота. Особливо спочатку — коли він бешкетував серед дітей придворних і дворянства… Тепер ми набралися досвіду. До того ж він порозумнішав — нікого з оточення не запрошує на свої оргії, лише повій.

– Таак. І давно?

– Так. Майже постійно. Від тих пір, коли подорослішав., В перший раз при дворі був страшний переполох