Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Водночас інколи висловлювались пропозиції перейти на бік Червоної амії, яка, до речі, у листопаді—грудні гнала на південь денікінські війська. Зростало й дезертирство. Командир І корпусу повідомляв, що за останні дні тільки з частин підпорядкованих штабу дезертирували старшина і 78 стрільців. З 2-го артполку дезертирувала ціла батарея з гарматами, а з 6-го – всі стрільці і підстаршини. Якось вночі втекли навіть вістові Начальної команди, крім одного, «який залишився певно лише для того, що заспав», – з іронією зазначав сотник Ганс Кох. 26 листопада московське радіо повідомило, що дві тисячі стрільців-дезертирів вступили до Червоної армії. Очевидно, що ці дані перебільшені. Але не набагато. Так, тільки за день переходу 10-ї бригади з Вінниці до Нападівки втекло 60 чоловік. Отож, «щоби протидіяти таким дезертирам, – свідчить запис щоденника НКГА, – видано зарядження, щоби всі старшини можливо всіма средствами впливали на стрільців, пригадуючи їм їхню гідність та присягу, яку зложили вітчині. Понадто заряджено виставити на всіх ведучих на захід дорогах полеві старшинські сторожі, які перелапували би дезертирів»[451].
Та це не перешкодило командиру бригади УСС О. Букшованому, який неодноразово виступав проти порозуміння з Денікіним. Разом з кількома старшинами і сотнею січовиків він покинув армію і подався на Старокостянтинів до групи СС полковника Є. Коновальця. Після кровопролитних боїв з денікінцями під Мурафою поблизу Жмеринки, затиснені з трьох боків, обдерті і босі, з масою хворих і поранених, січовики Коновальця відступили у Старокостянтинів. «Рештки Січового Стрілецтва були подібні до решток армії Наполеона після відвороту з Росії», – писав С. Ріпецький[452].
Осип Букшований розповів командуванню групи про останні події. Зокрема те, що договір УГА з денікінцями зустрінутий був вороже. Але стрілецька рада все ж вважала, що не можна використовувати цей акт для конфронтації між арміями.
До Старокостянтинова група Коновальця дісталася настільки знесиленою, що 23 листопада гайдамаки отамана О. Волоха майже без опору роззброїли 1-й полк січовиків та ще й заарештували його командира полковника І. Андруха. За наказом Головного Отамана група СС вирушила до Любара, залишивши у Старокостянтинові хворих і поранених. Невдовзі вони потрапили до денікінців і, очевидно, загинули.
1 грудня до Любара прибув з екскортом С. Петлюра. В той день отаман О. Волох зробив спробу захопити його і передати червоним. Головний Отаман змушений був податись до Нової Чарториї під захист групи Є. Коновальця[453]. З охорони уряду УНР січовики почали своє існування, тим і закінчили. 6 грудня 1919 р. на нараді Стрілецької ради за участю представників уряду було прийнято рішення припинити війну і розформувати армію. Оголошено також про розформування групи СС. Стрільцям і старшинам запропоновано повертатися додому, в Галичину, або вступати до Повстанчої армії генерала М. Омеляновича-Павленка, яка готувала так званий Зимовий похід по тилах Червоної армії.
7 грудня залишки групи СС, як і решта військ УНР, які не приєднались до Повстанчої армії, були інтерновані поляками до табору в Ланцуті. Того ж дня генерал М. Омелянович-Павленко розвернув свої війська на південний схід. Незадоволення серед січовиків та інших частин УНР викликав несподіваний приїзд 7 грудня до Варшави С. Петлюри. Головний Отаман зав’язав таємний дипломатичний діалог з Ю. Пілсудським[454].
Та повернемось до Галицької армії. У другій половині листопада під керівництвом генерала Г. Ціріца почалася реорганізація Начальної команди на німецький зразок. В корпусах і бригадах з’явилися денікінські офіцери, в штабі армії намагався господарювати полковник Добрармії М. Саборський. Виявилося, що це було не випадково. Всупереч договору, генерал Шиллінг наказав скерувати корпус полковника Шаманека в район Козятина – Бердичева проти наступаючих більшовицьких військ. Це викликало хвилю незадоволення серед стрілецтва. Зокрема, бригада сотника Гната Кондрацького категорично відмовилась йти на фронт. Полковник Шаманек заявив командувачеві УГА, що інші частини корпусу підтримують Десяту бригаду.
І все ж під тиском денікінців і за згодою генерала О. Микитки Перший корпус кинуто у наступ на Бердичів. Але галичани не рвались у бій. До того ж бригади насправді були куренями – бракувало людей. Словом, наступ провалився. Тоді денікінський радник полковник Зеленський захопив керівництво корпусом і повів його у новий наступ. У відповідь, тільки за день 5 грудня з 10-ї бригади дезертирував 91 стрілець і підстаршина. Генерал О. Микитка ужив усіх заходів, шоб зняти корпус Шаманека з фронту. Однак відповідний наказ надійшов лише 20 грудня.
Саме у листопадові дні ХП радянська армія С. Меженінова погнала денікінців з України. 6 листопада частини 44-ї стрілецької дивізії І. Дубового вступили в Чернігів. А латиські стрільці та червонокозача дивізія 12 грудня зайняли Харків. У тилах денікінських військ діяли десятки повстансько-партизанських загонів, які об’єднували близько 100 тис. бійців[455]. Перемоги Червоної армії на Лівобережжі створили умови для наступу на Київ. 16 грудня денікінці залишили столицю України і покотилися на південь.
У ті дні галичани довідались про зміну командувача Добрармією. Ним став генерал П. Врангель, який був значно толерантнішим до українців, ніж А. Денікін. Між іншим, він одразу ж оголосив військам, що буде суворо карати за погроми, грабежі, насильства і пияцтво. Та ці кари не загрожували галичанам, які стали відомими на Великій Україні зразковою дисципліною, доброзичливим ставленням до населення.
Переконавшись у небоєздатності галичан, командування Добрармії дозволило, врешті-решт, генералу М. Тарнавському зняти свої частини з фронту. Невдовзі надійшов наказ про перехід галицьких корпусів на південь – в район Миколаєва – Херсона – Бірзули – Балти. Але його зустріли вороже: частина старшин виступила проти відступу разом з білогвардійцями. Тоді створена колегія старшин на чолі з отаманом С. Шухевичем розробила і запропонувала свій план подальших дій. Він передбачав утворення в армії політичного проводу, тісні контакти з диктатором Є. Петрушевичем і Повстанською армією М. Омеляновича-Павленка. Пропонувалось також зав’язати стосунки з більшовиками – «на всякий випадок».
Остання пропозиція стала актуальною через зростаючий вплив на галичан демагогічної більшовицької агітації. Серед стрільців і старшин розповсюджувалась листівка із наказом тодішнього наркома військових справ більшовицької Росії Лева Троцького. Звертаючись до бійців і командирів Червоної армії, він писав: «Вступаєте ви тепер на територію України, яку очищаєте від денікінських банд. Україна – це край українського селянина і робітника, і лише вони мають право на Україні господарювати і панувати. Ви маєте проте ставитись до працюючих
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.