Читати книгу - "Останнє бажання"

З коридору почулися важкі кроки, дзенькіт металу. На підлогу підвалу лягли тіні чотирьох вартових. Проскрипів ключ, безневинний старий різко відскочив від ґрат і сховався поміж чесних грабіжників.

— Так швидко?— пошепки здивувався ельф.— Я думав, на те, щоб поставити ешафот, знадобиться більше часу…

Один із вартових, лисий як коліно, здоровило з істинно кабанячою щетиною на морді, тицьнув у відьмака.

— Цей.

Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли й приперли до стінки. Злодюжки втиснулися в кут, довгоносий дідок зарився в солому. Хіреадан хотів підхопитися, але впав на підстилку, відповзаючи від приставленого до грудей корду.

Лисий вартовий зупинився перед відьмаком, підкотив рукави й помасував кисть руки.

— Пан радник Лавроносик,— сказав він,— велів спитати, як тобі у нас в ямі? Може, чого бракує? Може, холод докучає? Га?

Геральт не визнав доцільним відповідати. Штовхнути лисого він теж не міг, тому що вартові, котрі його утримували, наступили йому на ноги важкими черевиками.

Лисий коротко розмахнувся й саднув його під дих. Не допомогло захисне напруження м'язів. Геральт, ледве хапаючи повітря, якийсь час розглядав пряжку власного паска, потім вартові випрямили його знову.

— Нічого не треба?— продовжував лисий, тхнучи цибулею і гнилими зубами.— Пан радник буде радий, що ти не скаржишся.

Другий удар, туди ж. Відьмак закашлявся, і його, напевно, вирвало б, якби було чим. Лисий повернувся боком. Змінив руку. Удар! Геральт знову витріщився на пряжку власного паска. Хоч це й здавалося дивним, але вище пряжки не з'явилася діра, крізь яку просвічувала б стіна.

— Ну як?— лисий трохи відступив, явно збираючись розмахнутися сильніше.— Немає ніяких побажань? Пан Лавроносик велів запитати, чи немає яких? А чому це ти мовчиш? Язик у вузол зав’язався? Зараз я тобі його розв’яжу.

Удар!

Геральт і цього разу не втратив свідомості. А треба було б, бо внутрішні органи ще могли йому знадобитися. Однак, щоб знепритомніти, треба було змусити лисого…

Вартовий сплюнув, вишкірив зуби, знову помасував п'ятірню.

— Ну як? Ніяких бажань?

— Є одне…— простогнав відьмак, ледве піднімаючи голову.— Щоб ти луснув, покидьку.

Лисий заскреготав зубами, відступив і замахнувся, тепер уже, як і хотів Геральт, приміряючись до голови. Але удар не відбувся. Вартовий раптом забулькав, немов індик, почервонів, схопився обома руками за живіт, завив, заричав від болю…

І луснув.

7

— Ну й що мені з вами робити?

Потемніле небо прорізала сліпуче яскрава стріла блискавки, після короткої паузи пролунав сильний, протяжливий грім. Злива набирала силу, над Риндою пропливала дощова хмара.

Геральт і Хіреадан, що сиділи на лаві під великим гобеленом, що зображав пророка Лободу, що пасе овець, мовчали, скромно потупившись. Бургомістр Невілл походжав по кімнаті, фиркаючи й гнівно соплячи.

— Ви, чортові чарівники!— раптом вибухнув він, зупинившись.— Не злюбили моє місто, чи як? Немає інших міст на світі, чи що?

Ельф і відьмак мовчали.

— Щоб таке… — захлинувся бургомістр.— Щоб ключника… Як помідор! На м’язгу! У червону кашку! Це нелюдяно!

— Нелюдяно й безбожно,— підтакнув богослужитель Крепп, що був присутній у канцелярському покої ратуші.— Так нелюдяно, що будь-який дурень здогадається, хто за цим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми знаємо обидва, а цьому, що видає себе за відьмака, бракувало б Сили, аби так розправитись із ключником. Це все робота Йєннефер, тієї проклятої богами відьми!

За вікном, ніби підтверджуючи слова Креппа, гримнуло.

— Вона й ніхто інший,— продовжував богослужитель.— Безсумнівно. Хто ж, якщо не Йєннефер, здумав би відігратися на пану раднику Лавроносику?

— Га-га-га!— розреготався бургомістр.— На це я найменше злюся. Лавроносик підкопувався під мене, на моє місце мітив. Тепер його вже люди слухати не стануть. Як згадають, як він по заду дістав…

— Бракувало ще, щоб ви почали аплодувати цьому злочину, пане Невілл,— поморщився Крепп.— Нагадую, якщо б я на відьмака не наслав заклинання екзорцизму, він підняв би руку на мене й на честь храму…

— Але ж ти теж кепсько відзивався про неї у своїх проповідях, Креппе. Навіть Берран скаржився. Але що правда, то правда. Чуєте, поганці?— бургомістр знову повернувся до Геральта й Хіреадана.— Немає вам прощення! Не подумаю потурати таким фокусам! Ну, давайте кажіть, що у вас є на своє виправдання, бо як ні, то я, клянусь всіма реліквіями, улаштую вам таке, що ви до смерті не забудете. А ну викладайте все негайно, як на сповіді!

Хіреадан важко зітхнув і глянув на відьмака багатозначно й з запитанням. Геральт теж зітхнув, відкашлявся.

І розповів усе. Ну, майже все.

— Значить, он які пироги,— вимовив богослужитель, трохи помовчавши.— Гарненька історія. Геній, звільнений із ув’язнення. І чарівниця, яка накинула на цього генія оком. Недурна комбінація. Це може кепсько скінчитися, дуже кепсько.

— Що таке геній?— запитав Невілл.— І що потрібно цій Йєннефер?

— Чарівники,— пояснив Крепп,— черпають свою міць із сил Природи, точніше, з так званих Чотирьох Основ, тобто елементів, популярно іменованих стихіями Повітря, Води, Вогню й Землі. У кожної із цих стихій є свій Вимір, на чаклунському жаргоні Площиною іменований. Існують, значить, Площина Води, Площина Вогню і так далі. Виміри ці нам недоступні й заселені істотами, яких називають геніями…

— Називають в легендах,— перервав відьмак.— Тому що, наскільки мені відомо…

— Не переривай,— обрізав його Крепп.— Те, що тобі відомо мало, було ясно вже із самого початку твоєї розповіді, відьмаче. Так що помовч і послухай тих, хто розумніший за тебе. Отже, генії. Їх чотири роди, як і чотири Площини. Існують д'їні, істоти повітря, мариди, пов'язані зі стихією Води, іфрити, котрі є геніями Вогню, і д'ао — генії Землі…

— Ну ти й розійшовся, Креппе,— вставив Невілл.— Тут тобі не недільна школа, не вчи нас. Скажи коротко: чого Йєннефер хоче від того генія?

— Такий геній, бургомістре, є живим збірником магічної енергії. Чарівник, що має можливість за бажанням призивати генія, може цю енергію спрямовувати у вигляді заклинань. Йому не треба важко витягати Силу із Природи, за нього це робить геній. Тоді могутність такого чарівника стає величезною, майже безмежною.

— Щось я не чув про всесильних магів,— поморщився Невілл.— Зовсім навіть навпаки, сила більшості з них явно перебільшена. Цього не можуть, те не до снаги.

— Чарівник Стаммельфорд,— перервав богослужитель, знову впадаючи в менторський тон і ставши в позу лектора,— колись пересунув гору, яка затуляла йому вид з вежі. Нікому ні до, ні після не вдавалося