Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Нічого не клацає, — зізналася аспірантка. — Але я трохи пошукаю й подивлюся, що скаже бібліотека, коли повернуся до «Іль-Бастоне».

Алекс трохи повагалася, а тоді сказала:

— Будь обережною, Доус. Пильнуй.

Дівчина кліпнула й перепитала:

— Чому? Я ж ніхто.

— Ти представниця Лети й ти жива. А це вже щось.

Доус знову кліпнула, наче механічна лялька, що чекає, поки її заведуть, поки клацне потрібне коліщатко, щоб вона змогла рухатися далі. А потім її погляд прояснився, а брови зійшлися на переніссі.

— Ти його бачила? — різко запитала вона, втупившись поглядом у черевики. — З того боку.

Алекс похитала головою.

— Норт присягається, що його там немає.

— Це мав би бути гарний знак, — озвалася Доус. — У середу ми повернемо його. Повернемо його додому. Дарлінґтон знатиме, як усьому цьому дати ради.

«Можливо». Однак, Алекс не готова була ризикувати життям в очікуванні.

— Тобі багато відомо про вбивства Нареченого? — поцікавилася вона.

Навіть дізнавшись Нортове ім’я, вона не збиралася брати собі за звичку користуватися ним. Це лише посилить їхній зв’язок.

Доус здвигнула плечима.

— Про все це розповідають під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії, зокрема Дженні Крамер і тому будинку в Саутінгтоні.

— Де це відбулося?

— Точно не знаю. Я не люблю читати про такі речі.

— Ти обрала собі неправильну професію, Доус. — Дівчина схилила голову. — Чи це вона обрала тебе?

Алекс пригадала, що Дарлінґтон розповів, як у сімнадцять отямився в шпиталі з крапельницею в руці та візитівкою декана Сендоу в долоні. Це поєднувало їх, хоча ніхто б не подумав, наче в них є щось спільне.

— Вони зв’язалися зі мною через тему моєї дисертації. Я чудово підходжу для дослідницької роботи. Це була нудна праця, доки... — Дівчина змовкла на півслові. Її плечі смикнулися, наче в маріонетки, яку хтось схопив за ниточки. Доки не з’явився Дарлінґтон. Доус витерла очі руками в мітенках. — Я дам тобі знати, якщо про щось дізнаюся.

— Доус... — почала була Алекс.

Проте аспірантка вже поквапилась до Халупки.

Дівчина роззирнулася, сподіваючись побачити Нареченого й розмірковуючи, чи ґлума або її володар знають, що вона вижила, і чи, бува, не чекає на неї за рогом засідка. Їй треба було повертатися до гуртожитку.

Алекс подумала про уривок з «Королівських ідилій», який процитував Наречений, про моторошну вагомість слів. Якщо вона правильно пам’ятала, уривок стосувався роману Ґерейнта й Еніди, коли чоловік збожеволів від ревнощів, хоча його дружина була вірна. Це не надто вселяло довіру. «Краще помру, ніж сумніватимусь». Чому Тара обрала цей рядок для татуювання? Чи стосувалося це Еніди, чи їй просто сподобалися слова? І навіщо комусь із «Сувою та ключа» ділитися ними з нею? Алекс не могла уявити, щоб хтось із Слюсарів подякував за надзвичайно приємний прихід, провівши екскурсію гробницею та розказавши про пов’язані з нею міфи. І якщо вона нічого не вигадувала на порожньому місці, яким чином торгівля травою з кількома старшокурсниками обернулася вбивством? Тут було замішано ще щось.

Вона пригадала. Як лежала на перехресті й бачила Тариними очима її останні хвилини, бачила над собою Ленсове обличчя. А що, як це взагалі був не Ленс? Що, як це були якісь чари?

Алекс повернула на Гай-стріт в напрямку обідньої зали Коледжу Гоппера. Страшенно хотілося опинитися в безпеці власної кімнати в гуртожитку, але відповіді могли врятувати її краще за будь-який захист. Попри те що Тернер наказав триматися подалі від Тріппа, це було єдине відоме їй ім’я, пов’язане з товариствами й Тарою.

Ще було рано, але — хто б сумнівався! — він уже сидів там за довгим столом з кількома друзяками: усі в широких шортах, бейсболках і флісових светрах, усі рожевощокі, усі з гладенькими, мов витесаними з каменя, обличчями, хай навіть Алекс і знала, що вони достоту потерпають від похмілля. Виявляється, багатство допомагає краще за ін’єкції вітамінів. Дарлінґтон був пошитий із такої самої грошовитої тканини, але не мав відповідного обличчя, того, з дещо різкими рисами.

Наближаючись, дівчина помітила, як Тріппові друзі звернули на неї увагу, оцінили й відвернулися. У Халупці вона встигла прийняти душ, вдягнула спортивний костюм Лети й розчесала волосся. Після того як вона впала на проїжджу частину, а потім мало не потонула, завдавати собі більше клопоту Алекс не збиралася.

— Гей, Тріппе, — легко кинула вона. — Маєш хвилинку?

Хлопець повернувся до неї.

— Хочеш запросити мене на випускний, Стерн?

— Ще не вирішила. Побудеш моєю слухняною маленькою сучкою й потім даси?

Тріппові друзі загикали, а один протяжно вигукнув: «Уф-ф-ф-ф лайно». Тепер усі вони дивилися на неї.

— Я хочу поговорити з тобою про ті завдання.

Тріпп зашарівся, але потім його плечі розправились, і він підвівся.

— Звичайно.

— Приведи його додому засвітла, — сказав хтось із його дружбанів.

— Чому? — перепитала Алекс. — Ти хочеш добавки?

Вони знову загикали й заплескали в долоні, наче вона втнула видовищний кидок.

— Ти вульгарна, Стерн, — кинув їй Тріпп, коли вона випливла за ним з обідньої зали. — Мені це подобається.

— Ходи сюди, — покликала дівчина.

Вона повела його нагору сходами повз вітражне скло зі сценою на плантаціях, яке пережило переорієнтування коледжу з «рабство — це позитивне благо» Келхуна на Гоппера. Кілька років тому чорний двірник розгатив один такий вітраж на друзки.

Тріппове обличчя змінилося, на кутиках рота позначилося бажання попустувати.

— У чому річ, Стерн? — запитав хлопець, коли вони увійшли до читальної зали.

Там було порожньо.

Дівчина зачинила за собою двері, і його усмішка поширшала, наче Тріпп справді вірив, що вона зараз наважиться на перший крок.

— Звідки ти знав Тару Гатчинс?

— Що?

— Звідки ти її знав? Я бачила її журнал викликів, — збрехала Алекс. — І знаю, як часто ви спілкувалися.

Тріпп насупився й відкинувся на шкіряній канапі, схрестивши руки. Поганий настрій йому не пасував. Він змінював його округлі риси з подоби милого хлопчика на розлюченого малолітку.

— То ти тепер коп?

Алекс підійшла до нього і, побачивши, як хлопець заціпенів, наказала собі не зупинятися. Увесь його світ — суцільні зволікання й рухи манівцями. Там не заведено було безпосередньо наближатися до когось. Дивитися комусь в очі. Слід було залишатися байдужим. І це всіх влаштовувало. Можна було пожартувати.

— Не змушуй мене казати, що я уособлюю закон, Тріппе. Мені