Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Хлопцеві очі звузились.

— Це ще до чого?

— Агов, ти геть тупий?

У нього відвисла щелепа. Нижня губа волого блищала. Чи хтось колись дозволяв собі так розмовляти з Тріппом Гельмутом?

— Це до мертвої дівчини. Я хочу знати, ким вона тобі була.

— Я вже говорив з поліцією.

— А зараз ти говориш зі мною. Про мертву дівчину.

— Я не мушу...

Алекс нахилилася ближче.

— Ти знаєш, як це працює, чи не так? Моя робота — робота Дому Лети — вберігати маленьких титулованих засранців на кшталт тебе від створення проблем для адміністрації.

— Чому ти таке стерво? Я гадав, що ми друзі.

«Адже ми стільки грали разом у пивний пінг-понг і провели разом літо в Біарриці?» Невже він справді не розумів різниці між друзями й привітними людьми?

— Ми і є друзі, Тріппе. Якби я не була твоєю подругою, я б уже все розповіла деканові Сендоу, але мені не потрібні сварки, і я не хочу без потреби створювати проблеми для тебе чи для «Кісток».

Його широкі плечі смикнулися.

— Просто перепихнулися.

— Тара не схожа на дівчат, котрі тобі до смаку.

— Ти не знаєш, хто мені до смаку. — Невже він справді намагався покласти цьому край, фліртуючи з нею? Алекс витримала його погляд, і хлопець потупив очі й пробурмотів: — З нею було прикольно.

Стерн уперше здалося, що він говорить щиро.

— Не сумніваюся, — м’яко озвалася вона. — Завжди всміхнена, завжди рада тебе бачити.

Саме на цьому базувалася торгівля. Тріпп, напевно, не розумів, що він був просто клієнтом, друзякою, поки мав у кишені готівку.

— Вона була гарненька. — Невже він переймався її смертю? Може, у його очах було щось більше за похмілля, чи Алекс просто хотілося вірити в те, що йому не насрати? — Присягаюся, ми просто потрахались і викурили кілька бульбів.

— Ви колись зустрічалися в неї?

Він заперечно похитав головою.

— Вона завжди приходила до мене.

Звичайно, неможливо так просто дізнатися її адресу.

— А ти колись бачив її з кимось із інших товариств?

Він знову здвигнув плечима.

— Не знаю. Послухай, Ленс і Тара були дилерами; вони продавали найкращу шмаль з-поміж усіх, що я куштував, найсоковитішу, найзеленішу травичку, яку тобі доводилося бачити. Але я не стежив, з ким вона зависає.

— Я запитала, чи не бачив ти її з кимось.

Тріпп ще більше потупився.

— Чому ти така?

— Гей, — лагідно відгукнулася Алекс. Стиснула його плече. — Ти ж знаєш, що не вскочив у халепу, чи не так? З тобою все буде гаразд.

Вона відчула, як хлопець трохи розслабився.

— Ти така підступна.

Дівчина розривалася між бажаннями дати йому ляпаса та покласти в ліжечко з улюбленою соскою й горнятком теплого молока.

— Я просто намагаюся дістати деякі відповіді, Тріппе. Сам знаєш. Просто намагаюся виконати свою роботу.

— Я розумію тебе, я розумію тебе.

Алекс сумнівалася, але він знав, що й коли слід казати. Пересічний хлопець, Тріпп Гельмут. Тяжко працює або тяжко сказати, що працює.

Вона стиснула його плече міцніше.

— Але тобі слід збагнути ситуацію. Дівчина померла. А як щодо людей, з якими вона тусувалася? Вони тобі не друзі й не збираються набиватися або винюхувати чи ще щось із того лайна, яке ти бачив у кіно, бо це не кіно, це твоє життя, а життя у тебе гарне й ти не хочеш його зіпсувати, еге ж?

Тріпп прикипів поглядом до черевиків.

— Еге ж. Звісно.

Алекс здалося, що він ось-ось розплачеться.

— То кого ти бачив з Тарою?

Коли Тріпп замовк, дівчина відхилилася.

— Тріппе?

— Га?

Він і далі витріщався на черевики — химерні пластмасові сандалі, наче для Тріппа Гельмута літо ніколи не закінчувалося.

— Тріппе, — повторила вона, чекаючи, коли хлопець підведе голову й подивиться їй в очі. Усміхнулася. — Ось і все. Ми впоралися. Усе скінчилося.

«Ти більше ніколи не згадаєш про цю дівчину. Як ти трахнув її і забув про неї. Як ти думав, що вона може запропонувати тобі гарну ціну, якщо кінчить із тобою. Як вона відшила тебе, аби бути з кимось, хто здавався їй не таким небезпечним».

— Між нами все гаразд? — запитала вона. Це була лексика порозуміння.

— Ага.

— Я нікому про це не розповім, обіцяю.

І тоді він став переконувати Алекс, що теж нікому не розповість про цю розмову — ні друзям, ні Кістяникам.

— Дякую.

У цьому й була вся штука: змусити його повірити, що він має що втрачати, і то більше, ніж вона.

— І останнє, Тріппе, — сказала Алекс, коли він став підганяти її назад, до обідньої зали. — У тебе є велик?

Алекс покотила парком, проминула три церкви, а тоді повернула на Стейт-стріт і проїхала під автострадою. Їй залишилося прочитати близько двох сотень сторінок, якщо вона не хотіла відстати цього тижня, а на додачу на неї полювало чудовисько, однак вона мусила негайно поговорити з детективом Авелем Тернером.

За межам кампусу Нью-Гейвен втрачав свою претензійність: крамнички, де все за долар, і похмурі спортивні бари межують із супермаркетами з делікатесами й елегантними кав’ярнями; дешеві манікюрні й мобільні салони влаштувалися біля першокласних барів з локшиною та бутіками, де продають маленьке ідіотське мило. Це сповнювало Алекс неспокоєм, наче місто просто в неї на очах змінювало свою сутність.

Стейт-стріт була просто довгою ділянкою нічого — паркувальні майданчики, лінії електропередач, залізничні колії на сході, — і поліційний відділок був анітрохи не ліпший: потворна кремезна споруда з плит кольору вівсянки.

Такі мертві плями були розкидані по всьому місту, цілі райони масивних бетонних монолітів стриміли над порожніми плазами, наче образи майбутнього в уяві предків.

«Бруталізм», — сказав про них Дарлінґтон.

А Стерн відповіла: «Звучить так, наче ці будинки гоп-стопнули тебе».

«Ні, — виправив її хлопець. — Це з французької brut. У значенні „необроблений“, тому що архітектори використовували голий неприкрашений бетон. Але ти маєш рацію, відчуття справді таке».

Раніше тут були нетрі, а потім до Нью-Гейвена потекли гроші за програмою «Зразкові міста».

«Тут мали все привести до ладу, але набудували місць, де нікому не хотілося бути. А потім гроші скінчилися, і Нью-Гейвену просто залишилися ці... пробіли».

«Рани, — подумала тоді Алекс. — Він хотів сказати „рани“, тому що для нього це місто