Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Да, — відповів байдужий жіночий голос, — я принимала вашего подонка. Вы зачем своих подонков, б***ь, на нашу землю отправляете?
Але Руслана там не було. Правдами й неправдами Галина Олексіївна таки випросила в жінки допомоги.
— Записывайте телефоны. Записали? Все записали? Если там его нету, значит его больше нет в живых. У меня все.
Жінка кинула слухавку, і пані Галина почала набирати ці номери.
— Есть 10 человек с Донецкого аэропорта. Кого вам, повторите? — чітко відповіли, без зайвих запитань, лайки й коментарів про «братовбивчу війну».
— Коношенко! Руслан Ко-но-шен-ко! — голосно і виразно повторила двічі Галина Олексіївна.
— Сейчас зайду к ним в палату. Ребята, есть Коношенко?.. Нету? Не видели, говорят. Уж извините.
Галина Олексіївна набрала ще один номер.
— Я отец, вы — мать. Вашего сына здесь нет, — відповів голос. — Но я должен сказать вам, что еще очень много ребят ваших сидят по подвалам. Даже мы не знаем, где их прячут.
Він не представився і швидко повісив слухавку. Та Русланова мама була певна, що її син ще живий і сидить скалічений у якійсь ямі. А восьмого березня жінці наснився сон, який розвіяв усі її сподівання.
— Мені приснився сон, ніби Руслан у чорній балаклаві йде повз наш дім і дивиться мовчки на мене, і я йому нічого не кажу. Так і минув він мене та нашу домівку. А через кілька днів — дзвінок о другій годині ночі: «Він помер. Руслан помер». Я не зрозуміла, хто це й чому він мені це сказав, і ще й так посеред ночі. Галина Олексіївна закрила долонями обличчя в сльозах.
— А далі нові надії, бо перед Великоднем його прізвище навіть було в переліку полонених, але обмін так і не відбувся. 31 березня волонтери вивезли його тіло з Донецька — тіла везли переважно в мішках: 22 мішки, 22 людини, 22 тіла, 22 синів. А перед Паскою мене покликали до Дніпра на впізнання. Я ридала... той моторошний Великдень запам’ятається мені до самої смерті.
Пані Галина сіла в бус й поїхала впізнавати сина. Усю дорогу вона не могла заснути: перед очима пролітали кадри всього синового життя: від народження і до відправки на фронт.
— Ви знаєте, у мене ж батько пройшов усю війну: пішов в армію, два роки відслужив, і в 41-му почалася війна; мав поранену осколками ногу. І Руслан змалечку біля дідуся був, той йому розповідав про війну. Дуже любив Руслан гратися в прикордонника. От щось певно було в нього від діда... я думаю. Я отак їхала й все це пригадувала. А як під’їхали до Дніпра, то серце моє швидко затріпотіло всередині, а надворі заряснів дощ; подумалося, що то синова душа мені вже дає сигнали, щоб я його забрала додому.
Галина Олексіївна впізнала сина одразу: за двома його татуюваннями — «Роза Вітрів» і малесенький якір на лівій руці.
— Він був живий! — крикнула пані Галина.
— Нам привезли тіло, — медики розвели руками і похитали головами. — Ми ж оглянули й написали заключення.
Далі була СБУ й безліч інших структур.
— Ви знаєте, що він був кулеметником? — зі щемом у серці питала пані Галина.
— Якби він був живий, то його б відправили до медиків і надали допомогу, — відповідали жінці.
— Руслана могли здати?
— Хто?
— Не знаю... скажіть ви мені...
— Галино Олексіївно, ви — мати героя, а уявіть, якщо це дійсно правда, то як буде тій іншій матері жити з тим, що її син — зрадник?
— Тож мені тепер до смерті жити з тим, що мою дитину жорстоко закатували? Це ж ходитиме за мною до смерті. І чому ви написали 20 січня? Це ж не так? Ще вранці, до світанку 21-го, я з ним розмовляла й чула його голос, він ще був живий.
— Руслан Коношенко загинув 20 січня, — сухо відповідали матері. — Ви підписуєте? Вашим онукам потрібні виплати чи ні, Галино Олексіївно?
Галина Олексіївна була в розпачі. Але мусила робити все за законами й правилами. У моргу її зустріли двоє волонтерів — чоловік, колишній військовий, і жінка.
— Галино Олексіївно, ви знаєте, ваш син не став на коліна й не їв шеврони, — сказав чоловік, знімаючи шапку.
— Де, де ви його знайшли? — розридалася пані Галина.
— Ми не маємо права цього сказати, — жінка-волонтерка опустила голову й також заплакала. — Не маємо права.
Галина Олексіївна пригадує, що тіло, за словами жінки, було «свіже», з обпеченими татуюваннями, слідами катувань, понівечене, з кулями в грудях і в голові.
«Поета» поховали, а на могилі викарбували його вірша:
В воєнний час, страшний,
І щоб їх захистити
Хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці
В жіночому любов,
Відроджуючись знов!
— Він перед смертю видалив свою сторінку у фейсбуку й усі свої вірші з мережі. Мені лишив тільки три. Один із них — на могилі. І досі, от бачите — горить свічка, на могилі, і тут, в нашому домі. — Жінка кивнула на невеличку лампадку біля синового фото в її домі, — Вона горітиме допоки я житиму, але пережити смерть сина я не зможу ніколи.
Мама невдовзі дізналася, хто видав її сина, хто сказав, що він кулеметник.
— Так, цей чоловік тепер дуже полюбляє розповідати про свій «полон». Тепер я це знаю. Дізналася я й про те, що Ігор «Натрій» Брановицький тоді просидів цілу ніч біля мого пораненого сина. Цілу ніч! А коли «Моторола» вишикував полонених українців, шукаючи кулеметника, яким був мій Руслан, то Брановицький вийшов і сказав: «Я кулеметник!» Але бойовики йому не вірили й стали знущатися над ним і жорстоко бити. Допоки не вбили. «Моторола» сам застрелив «Натрія». Дізналася, що сина тримали до пояса роздягненим у «ямі смертників»: він багатьох в аеропорту скосив своїм кулеметом, і їхні поплічники його за це катували. Припускаю, десь у середині березня він помер від катувань.
А Галина Олексіївна досі згадує віщі слова сина з ДАПу: «Якщо зникну, то не шукайте грошей на викуп, бо живим мене не випустять». Так і трапилося: надто багато ворогів
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.