Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

РУСЛАН КОНОШЕНКО («ПОЕТ») (23.02.1983 — 21.01.2015) 81 ОАЕМБр

Коли останній січневий тягач вивозив із ДАПу поранених, Руслан Коношенко з позивним «Поет» вхопив ПКМ, який перед виїздом виміняв на свого «калаша», і розстріляв гніздо бойовиків: своїм 7,62 він переміг ворожого «Утьоса» 12,7. Зі спогадів побратимів, «кіборги» завантажили своїх шістнадцятьох «трьохсотих», а тоді новий вибух. Осколок влучає в кулеметника, який стояв пліч-о-пліч із Русланом. Руслан не розгубився і поспіхом закинув побратима на броню сімнадцятим. Туди ж завантажили ще одного «двохсотого».

— Ми не прорвемося, не доїдемо, он машину підірвали! — кричали, панікуючи, один наперед одного поранені. — Куда завів? Ані руш, ми ж усі загинемо. Там їхній розрахунок!

— Рушай! — гукнув «Поет» водієві МТЛБ. — Я прикрию!

Руслан Коношенко в ДАП

Руслан перезарядив кулемета й звів затвор. Він вцілив у цю бойову точку бойовиків, і група дивом виїхала з терміналу: майже всі з них вижили. А Руслан залишився в терміналі. Він ще не раз «кошмарив» ворогів своїм ПКМмом: у цивільному житті — висотник — він не боявся висоти й гасав по терміналу, завдаючи жару ворогам, за що ті його ненавиділи й боялися несамовито.

Це саме «Поета» згодом шукав «Моторола» й пропонував тисячі за нього, він шукав його, аби помстися за те їхнє розстріляне «гніздо»; це його терористи шукали серед полонених, яких вони вивезли з аеропорту вранці 21 січня, це саме його катували взимку напівроздягненого з мішком на голові, це його стратили в полоні.

16 січня Русланова група заходила в аеропорт на підмогу «кіборгам»: то була друга ротація в ДАП. Після першого підриву Руслан вцілів.

— Мамо, я цілий, тримаємося, — син подзвонив одразу після обвалу й говорив навіть доволі бадьоро.

Їхала підмога, але не всі прорвалися: один МТЛБ підірвали, іншому пощастило. Хлопці трохи запанікували.

— Я знаю, що коли їх труїли газами, то вони прикривалися вологими серветками, бо протигазів ніхто не мав, навіть тих масок будівельних не було, — згадує пані Галина розмову з сином і його побратимами, які вижили. — Його хлопці мені після смерті сина розповідали, як 20-го січня вони вийшли по рації на Руслана, і він просив підмоги. Я навіть чула той запис: ви собі не уявляєте, як він просив помочі, яким голосом, просив дозволу відійти до пожарки, він так просив дозволу відійти. Відійти, щоб хлопці вижили. Але їм наказали стояти на місці. І вони стояли в тій напіврозтрощеній невеликій кімнаті нового терміналу. Сепаратисти вже оточували їх — і з підвалу, і згори. Хлопці знали, що термінал замінований, є навіть фото, як Руслан це робить. Хлопці знали, що буде далі. І коли мені трапилося це фото, я усе зрозуміла й стала готуватися до найгіршого. 20 січня о 16 годині хлопці чекали підмоги, а без п’яти третя термінал підірвали другий раз.

Мати й досі дізнається від побратимів «Поета» нові подробиці тих важких днів, підриву та життя в розгромленому терміналі. Дізнається, як хлопці ділили на десятьох хліб, тушонку й аптечку, як збирали сніг у цинкові ящики від набоїв.

— Приїздив до мене хлопчина, Андрій, синів товариш, то він розповів мені дуже багато про захист аеропорту та Русланові подвиги. Так, саме подвиги, я так це зву!

Галина Олексіївна пригадувала, плачучи й тулячи до себе синів десантний берет.

— У Руслана якось в ті дні була висока температура, але він безупинно працював кулеметом: лежав під вікном на дверях і відбивався, аби ворог не позакидував їх гранатами. Андрій гукав, що хлопці води нагріли, хай би йшов чаю попив, а вони автоматами прикриють.

«Хлопці, — похитав головою мій Руслан, — ви що, не розумієте, де АК, а де кулемет? Як ви мене прикриєте?»

І продовжив відбиватися. Але Андрій таки хотів напоїти Руслана чаєм. Тільки він підійшов до нього ближче й простягнув руку з горнятком того чаю, як між ними щось важке гупнуло. Руслан і ковтка не встиг зробити, як хлопці розлетілися по терміналу.

То був другий підрив, після якого вижили одиниці. Руслана придавила плита: поранені й контужені бігли до нього, перестрибуючи брухт і тіла уже неживих. Але плита була непідйомна навіть для чоловічих рук: хлопці не змогли вирятувати «Поета».

— Я почула про другий обвал по телебаченню. Тоді замовкли всі навколо — і мій син, і хлопці в терміналі, і волонтери, і журналісти. А тим часом наші «високопосадовці» відправилися звітувати президентові, що «завдання виконали». Може, вони його й виконали, але залишили помирати наших дітей: поранених, стікаючих кров’ю, з перебитими руками й ногами, з посіченими осколками тілами, уже напівживих. Вася Григор’єв просив Руслана: тільки не відправляй мене з терміналу, я тобі набої подаватиму, усе, що скажеш робитиму,тільки дозволь залишитися з вами. Вася залишився, і загинув у ДАПі. Розумієте, є честь і совість вояка, людини, українця, і ті діти мали ту честь, мали скажену силу волі — вони дивилися смерті у вічі, але не кинули автоматів і кулеметів, не втекли посадками, не відступили без наказу.

«Не здавайтеся до полону, — ледь видушував із себе «Поет», уже привалений бетонною брилою, але живий і при свідомості,  — це буде ганьбою для нас, хлопці, не здавайтеся, прошу вас».

Галина Олексіївна боялася тієї ночі дзвонити синові: вона сиділа перед телевізором, де нон-стоп транслювали новини з фронту. «Українські кіборги тримають оборону Донецького аеропорту з 26 травня, уже понад 240 діб» — миготіли заголовки інтернет-повідомлень і новинних блоків на ТБ. Галина Олексіївна тремтіла, а її рука сама потягнулася до телефону: вона вірила, що Руслан вижив після підриву...

— Мамо, я живий...

Але то були останні слова, які почула мати.

— Галка, — у слухавку говорила її знайома, — бігом зайди на сайт каналу «Новоросія», там твого Руслана «Моторола» шукає.

Вона передивилася те моторошне відео з вишикуваними в шеренгу полоненими українцями. Моторола й справді шукав кулеметника — того самого, який розтрощив їхнє гніздо й лякав його бойовиків з усіх закутків терміналу. Він шукав її сина  — «Поета». Галина Олексіївна не знала, куди дзвонити й кому молитися: в неї хіба жевріла надія на те, що сина витягнули з-під плити живим і надали допомогу: нехай в полоні, але живий, думала вона.

— Тоді мені