Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Йому треба було трохи дужче понівечити обличчя, — зауважив шериф.
— Не думаю, — сказав дядько Гевін. — То що б він тоді сказав?
— Ну гаразд, — промовив шериф. — То що?
— «Так, я вбив його. Він укоротив віку моїй дочці». І що б ти на це сказав, ти, представник закону?
— Нічого, — озвався шериф, помовчавши.
— Нічого, — сказав і дядько Гевін.
Десь загавкав собака, невеликий, певно, песик, а потім сова залетіла на шовковицю у дворі і загукала жалісно й тремтливо, і вся пухнаста дрібнота — польові миші, опосуми й кролики, й лиси, й усяке гаддя — заворушилися, шмигаючи та плазуючи по темній землі, що під зорями літнього погідного неба була просто темна, але не пустельна.
— То лиш одна причина, чому він пішов на це, — сказав дядько Гевін.
— Одна причина? — запитав шериф. — А яка ще інша?
— Інша — причина безпосередня. Гроші тут відпадають; він би не зміг, певне, встояти перед тим покликом, хоч би й хотів. Це той хист його. Тепер він, очевидно, карається не так тим, що впіймався, як тим, що впіймався завчасу, поки ще не було знайдено трупа і дано йому змогу впізнати в ньому себе самого, ще до того, як синьйор Канова мав би доволі часу кинути позад себе свій блискучий циліндр, щоб той зник з очей, і вклонитися під громове стакатто улесливих оплесків, а тоді, повернувшись, ступити широко раз чи два і зникнути й самому з освітленого рухливого кола, пропасти, щезнути навіки. Поглянь, що він зробив: сам себе визнав убивцею, коли міг залюбки врятуватися втечею; сам же зняв із себе підозру, коли був звільнився. А ще він під’юдив нас із тобою приїхати туди і, власне, бути йому за свідків та повірників при тому актові, який ми силкувалися відвернути, і він це знав. Чим же міг ще обернутися такий хист, а найпаче здобуті за його допомогою успіхи, як не безмежною погордою до роду людського? Ти ж сам казав мені, що він ніколи в житті не боявся.
— Так, — озвався шериф. — Сказано десь у святому письмі: «Пізнай самого себе». А чи не знайдеться й такої книжки, де сказано: «Людино, бійся самої себе, свого зарозумільства, марноти й гордощів?» Ти б мусив знати — бо ж маєш себе за книжника. Хіба ж не ти колись сказав мені, що саме це й означає отой твій талісман на ланцюжку? То в якій же це книжці?
— В усіх, — відповів дядько Гевін. — Тобто в усіх путніх. Сказано про це в кожній по-своєму, але сказано.
Гамбіт конем
І
Котресь із них постукало. Але двері відчинилися самі, подавшись під ударами пальців, так що обоє відвідувачів опинилися в кімнаті ще до того, як Чарлз із дядьком підвели очі від шахівниці. Його дядько теж упізнав їх.
Звалися вони Гаррісами. Були то брат і сестра. На перший погляд, вони здавались близнятами не тільки для сторонніх, але й для більшості джефферсонців. Бо на всю Йокнапатофську округу заледве півдесятка людей справді знало, котре з них старше. Жили вони за шість миль від міста на колишній плантації, де двадцять років тому вирощувано бавовник на продаж та кукурудзу й траву на випас мулам, якими той бавовник обробляли. Але тепер земля ця стала прикметною на всю округу (або, якщо хочете, то й на всю північну частину штату Міссісіпі): квадратну милю її площі займали вигони та пасовиська, обнесені білими щитовими загородами й воронням, а також стайні з електричним освітленням і дім, колись простий сільський дім, а тепер переінакшений на щось лиш трохи менше, ніж кінодекорації у довоєнному Голлівуді.
Вони ввійшли й поставали, молоді, тендітні, вишукані, розшарілі від грудневого вечора. Його дядько підвівся.
— Міс Гарріс, містере Гаррісе, — сказав він. — Але ви вже тут — і мені нема чого…
Одначе хлопець і тепер не став чекати. Чарлз побачив, що сестру свою він тримає не під руку чи за лікоть, а трохи вище зап’ястка, як, скажімо, на старих літографіях поліцай притримує нажахану злочинницю чи розпалений перемогою вояк свою здобич — скулену, тремтячу сабінянку. Те саме він прочитав і на дівочому обличчі.
— Ви Стівенс, — промовив хлопець. Він навіть не питав, а просто стверджував.
— Це так, почасти, — сказав дядько Гевін. — Але бог з ним. Чим я можу…
Хлопець не став чекати й за цим разом. Він обернувся до дівчини.
— Це Стівенс, — промовив він. — Розкажи йому.
Вона, проте, не озвалася. Вбрана у вечірню сукню й хутро, що на нього в Джефферсоні чи й у цілій Йокнапатофській окрузі не стало б грошей у жодної дівчини (та й жінки теж), вона лише стояла й дивилася на дядька — з застиглим виразом болісного ляку чи жаху, чи що воно там було, на обличчі, а кісточки братової руки на її зап’ястку дедалі білішали.
— Розкажи йому, — промовив хлопець знову.
Тоді вона озвалася. Ледь чутно.
— Капітан Гуалдрес. У нас удома…
Його дядько вже був ступив до них кілька кроків. А тепер оце й він спинився, став серед кімнати, дивлячись на неї.
— Ну? — підохотив він. — То розказуйте.
Але вона, видимо, тільки й могла здобутися, що на поривчасте зітхання. Вона просто стояла там і силкувалася виповісти його дядькові — а вірніше, їм обом, бо ж і він, Чарлз, був присутній, — оте своє щось самими очима. Доволі швидко, одначе, вони довідалися, про що йдеться, чи принаймні, що спонукував сестру сказати хлопець, зумисне для цього приволікши її за руку до міста. Чи принаймні — це вже його, Чарлзова, думка, — що хотіла сказати вона. Тільки його-бо дядько й так уже знав, либонь, більше, ніж ті двоє, хлопець і дівчина, збиралися сказати: певне, дядько навіть і все вже тоді знав. Але небіж про це здогадався аж пізніше. І до такої його забарності спричинився сам дядько.
— Так, — промовив хлопець тим самим голосом і тоном, яким заговорив був спершу до старшої віком людини, без належного звертання та шаноби; він уп’яв очі в дядька Гевіна, а Чарлз і собі приглядався до нього, до його обличчя, так само
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.
