Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— Розумію, — відказав дядько Гевін. І додав: — Я в тутешній призовній комісії. Щось не пригадую вашого прізвища в реєстрах.

Одначе погляд хлопця не змінився ні на крихту. В ньому не видно було навіть зневаги. Він просто чекав.

Тоді дядько Гевін перевів очі на сестру, і голос його тепер став зовсім інакший.

— Чи справді саме в цьому річ? — спитав дядько.

Але вона не відповіла. Вона лише вдивлялася в дядька отими своїми очима, сповненими тривоги й відчаю; а рука її звисала при боці, і братові пальці біліли навколо її зап’ястка. Тож дядько Гевін тепер промовляв і до хлопця, хоча й далі не спускав ока з дівчини, і голос його був навіть досі ще лагідний чи принаймні спокійний:

— Чому ви прийшли саме до мене? Звідки ви взяли, що я можу вам допомогти? Що я мушу допомагати?

— Хіба ж ви тут не представник Закону? — озвався хлопець.

Дядько все дивився на сестру.

— Я окружний прокурор. — Він говорив і до неї також. — Та якби я навіть і міг вам допомогти, чому я повинен це робити?

Але й цього разу обізвався хлопець.

— Бо я не попущу, щоб той залицяльник заради посагу, отой фертик одружився з моєю матір’ю.

Зараз уперше за весь час, як видалося йому, Чарлзові, дядько справді позирнув на хлопця.

— Розумію, — сказав дядько. Голос його змінився. Не те, щоб погучнішав, а просто перестав бути лагідним, ніби дядько Гевін тільки тепер зміг (чи просто мусив) урвати свою мову до сестри. — Це ваш клопіт і ваше право. Та я вас ще раз питаю: чому я повинен до цього встрявати, якби навіть я й міг щось тут зробити?

І тепер вони обоє — дядько й хлопець — перемовлялися швидко й гостро, так наче давали один одному ляпаси.

— Він був заручився з моєю сестрою. Коли ж дізнався, що гроші належатимуть нашій матері, поки її віку, то й відразу в кущі.

— Розумію. Ви хочете скористатися із федеральних законів про депортацію, щоб помститися за любовну невдачу сестри.

Цього разу хлопець навіть не відказав. Він лиш визвірився на старшу віком людину, і в очах у нього стояла така холодна, дозріла спокійна лють, що дядько Гевін, як він, Чарлз, помітив, аж завагався на якусь мить і лише потім обернувся знову до дівчини, і голос його, як і перше, бринів лагідно, а проте довелося йому навіть тепер повторити своє запитання, щоб вона відповіла:

— Це правда?

— Він не заручувався, — прошепотіла вона.

— Але ви його кохаєте?

Хлопець, одначе, не дай їй навіть і слова сказати, нікому не дав.

— Що вона тямить у коханні?! — вигукнув він. — То як, візьметеся за цю справу, чи мені доведеться скаржитися вашому начальству?

— Чи не занадто ви ризикуєте, так надовго покидаючи домівку? — сказав дядько Гевін тим ласкавим голосом, що його він, Чарлз, уже мав нагоду спізнати, і якби це до нього дядько так озвався, він би відразу схопився і гайда в ноги. Але той хлопець хоч би тобі що.

— Не могли б ви сказати по-людському? — промовив він.

— Я не візьмуся за вашу справу, — сказав дядько Гевін.

Якусь хвилину хлопець вдивлявся в дядька Гевіна, тримаючи сестру за зап’ясток. Він, Чарлз, гадав тоді, що хлопець зараз її шарпоне, силоміць випхне поперед себе за поріг. Але хлопець її навіть пустив і сам (не господар, не власник тих дверей, що ними він уже раз увійшов, не чекавши дозволу й запрошення) відчинив двері й відступився, пропускаючи дівчину першою — простий собі жест, пантоміма гречності й поваги, хай навіть машинальна, завчена змалку, а в нього це й вийшло машинально: давалася взнаки довголітня звичка та наука під наглядом найкращих репетиторів, учителів і гувернерів у середовищі, яке хто-хто, а йокнапатофські дами називали добрим товариством. Але тепер у тому жесті поваги не було й сліду — саме лише зухвальство, бундючність, образлива не тільки для того, кого вона стосувалася, але й для кожного з присутніх, бо ж він і оком не скинув на сестру, притримуючи перед нею двері, натомість увесь час не відводив погляду від чоловіка вдвоє за нього старшого, двері чиєї господи він двічі відкрив самочинно, не чекаючи дозволу хазяїна.

— Ну гаразд, — кинув з порога хлопець. — Глядіть, щоб не казали, ніби вас не попереджувано.

І їх не стало. Дядько Гевін зачинив двері. І завмер на якусь хвилю. То була пауза, затримка, мить непорушності, така мізерно мала, що, можливо, ніхто її, опріч нього, Чарлза, і не помітив би. Та й він її помітив лише тому, що не пам’ятав, щоб дядько, меткий жилавий чоловік, однаково жвавий і в мові, і в русі, коли-небудь завагався чи затримався, почавши розмовляти або рухатися… Потому дядько відійшов од дверей і вернувся до столика, а він, Чарлз, усе ще сидів на своєму місці при шахівниці, ще навіть не отямившись — таким нагальним стаккато все це скоїлося — від того, що сам він мало що не звівся, але навряд чи й встиг би звестися, хоч би й спало йому таке на думку. І, можливо, ще й рота трохи розтулив (йому тоді й вісімнадцяти не сповнилося, а воно ж і вісімнадцятилітньому трапляється таке, що навіть його дядько, хоч і звичний до несподіванок, а й той мусив би визнати: не диво юнакові трохи й спантеличитись, чи принаймні ще не було йому потреби вчитись не розгублюватись), коли сидів отак над недограною партією в шахи і дивився, як дядько повертається назад до свого стільця, і знову сідає, і сягає рукою по перекинуту люльку з кукурудзяного качана на підставці, — і все це одним рухом.

— Попереджувано? — промовив він, Чарлз.

— Саме так він висловився, — сказав дядько Гевін, умостившись на стільці та підносячи люльку до рота і вже беручи сірника з коробочки на підставці, — так що, власне, запалюючи люльку вдруге, він ніби докінчував тим самим повернення від дверей на своє місце. — Я особисто назвав би це погрозою.

Чарлз повторив і це слово, — либонь, і досі ще з розтуленим ротом.

— Ну гаразд, — сказав дядько Гевін. — А як би ти це назвав?

Він запалив уже сірника і тим самим порухом руки підніс полум’я до холодного попелу в