Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

- Чого тобі треба, кошак?

- До командира.

На грубість хотілося відповісти грубістю, але я стримався. Неправильно починати мирні стосунки із загоном, посварившись з кимось із них.

- Тобі не місце тут, кошак, від тебе несе смертю. Іди по-доброму, інакше...

- Інакше що? - роздратування, що виникло, підштовхувало комусь начистити морду. - Не тобі вирішувати!

Воїн зробив крок до мене, але його зупинив до болю знайомий голос.

- Стояти! Як кішка з собакою!

Флоренс стояла неподалік і осудливо дивилася на нас. Я завмер, здивовано витріщившись на дівчину, яку я тут ніяк не очікував зустріти. За її спиною були двоє людей: один - старий у потертій мантії, з посмішкою спостерігав за нами. Другий - чоловік, у звичайній броні, маючи на поясі лише клинок, байдуже поглядав на мене.

- Лейтенанте, - доберман, злегка схиливши голову, пропускає мене до командира.

Відійшовши від здивування, попрямував до дівчини. В очі кинулася одна деталь - ліва рука рухалася неприродно і була повністю закрита бронею. Прислухавшись, я не відчув там життєвої енергії. Зупинив мене клинок біля шиї, і тримала його Флоренс.

- До мене дійшли чутки, що ти став одержимим.

- Що з тобою сталося? - ігноруючи все, я невідривно дивився в її очі. - Хто це зробив?

- Нарвалися на великий загін фіренців. Вони вже мертві, - крізь зуби промовила Флоренс, вочевидь із небажанням згадуючи нещодавню сутичку. - Відповідай.

Зітхнувши, я зрозумів, що навколо нас зібралася більшість найманців із загону. Різні представники рас, напевно, це найбільш різноманітна група, що я знаю. І багато хто був озброєний стрілецькою зброєю, у гіршому випадку - мені не втекти.

- Була справа, - я стежив за реакцією оточуючих, але кидатися вбивати мене ніхто не поспішав. Це хороший знак. - Але потім з'явилася одна особистість і зробила мене молодшим жерцем Загрея...

- Мстиславе, - дівчина кивнула, прибираючи клинок у піхви, і усміхнулася, бачачи моє здивування. - То ти і є та людина, яку треба провести в Намію? Це... несподівано. Ходімо. 

Люди розійшлися у своїх справах, лише іноді кидаючи зацікавлені погляди. Йдучи за командиром намійців, усвідомив, як же сильно відрізняється теперішній лейтенант від тієї, що я зустрів у місті. Поведінка, тон, рухи - усе видавало владну особистість, упевнену у своїй силі та силі своїх людей. Однак це не заважало бажати її. Хоча б торкнутися. Ця жінка заповнювала порожнечу в моєму розумі й допомогла врятуватися з лап божевілля. Хоча сама того не знала.

Зайшовши в намет, Флоренс вказала на розстелену карту.

- Ми зараз тут, іти до кордону днів шість. До речі, як ти так швидко дістався? Ми чекали на тебе за кілька днів, навіть постових залишили в Лагарді та Листовиках.

 - Підкинули через прокол у просторі, - скривившись від спогадів, я запитально подивився на дівчину. - Що далі?

- Завтра зранку збираємо табір і до полудня виступаємо. Якраз постові наздоженуть нас. Далі трактом суворо на південь, - тонкий дівочий пальчик провів ледве видною лінією на карті. - До Намії. Рухатися будемо маршем, зупинятися тільки на нічліг. Потрібно швидше дістатися кордону, після нього можна розслабитися. Питання?

- Чому не по воді? - я дивився на довгу річку, яка перетинала Калад і Намію. - По ній можна легко дістатися до Ламара.

- Водні шляхи насамперед перекриють, - нахмурилася Флоренс, покосившись на свою руку. - Перевірили вже. Ще питання?

Витягнувшись по струнці під суворим поглядом, я стукнув кулаком по грудях, швидко відповідаючи:

- Ніяк ні, лейтенанте!

- Тоді відпочивай, Гельт тебе прилаштує.

В очах Флори промайнув смуток, але швидко зник, варто було їй подивитися на свого помічника. Мужик так само байдуже кивнув та повів мене до крайнього намету. Вказавши на нього, Гельт пішов, залишивши мене одного. Спати не хотілося, у голові крутився образ дівчини і те, що сталося між нами. Чи можу я знову бути з нею? Чи гідний?

- Дідько, - тихо вилаявся, скуйовдивши волосся. Що за дурні думки відвідують мою голову? Зазвичай, я так не страждаю.

Скинувши частину речей біля найманця, я вийшов під нічне небо. За крадіжку можна не переживати, якщо щось пропаде і це буде доведено, відрубають руки на місці, такі закони намійців. Пройшовшись табором, я підійшов до пагорба, який височів над усією галявиною, чудова оглядова позиція. І мабуть, не я один так думав.

- Твоє світле хутро засвічує нас, кошак, - посміхаючись, сказав мені боєць, який раніше не пропускав мене.

- Твій обладунок відбиває світло, - іронічно зауважив у відповідь псу, сівши на лаву, так вдало поставлену тут.

- І то вірно... - задумливо поворухнувши вухами, воїн простягнув мені флягу. - Даг.

- Лазар.

З чималим здивуванням прийнявши запропоноване, зробив ковток - у флязі виявився якийсь трав'яний настій, від гіркоти якого ледь не вдавився. Стримавшись, щоб не виплюнути, я повернув напій намійцю.