Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

- Бадьорить, так? - Даг широко либився, спостерігаючи за моїми гримасами. - Або ти думав, що там молоко?

- Кхе-кхе, ти хоч би попередив.

Розсміявшись, воїн уважно оглянув мене, немов уперше побачив.

- Не спиться? Я думав, ти зараз разом із нашим лейтенантом. Ну... - запнувшись під моїм поглядом, Даг продовжив. - Чутка швидко пройшла, що в Ламарі вона собі мужика знайшла, а дізнатися кого саме - справа нескладна.

- Ось як... - я задумливо почухав підборіддя хвостом. - Багато що змінилося з того часу, та й зараз вона командир. А ти чого не спиш? - спробував змінити незручну тему.

- Моя зміна скоро, - пес до чогось принюхався і, встаючи, додав. - Не бачу тут проблем, ти мужик, вона баба. Ми можемо померти в будь-який день, тому й цінуємо свій час більше, ніж інші. Гаразд... піду я перевірю варту і запам'ятай: тут усе добре видно.

- До чого це?

Я здивовано проводив поглядом Дага. Дивний якийсь: то майже лізе битися, то дає поради. І чому він так швидко пішов?

- Не спиться? 

Друге запитання за цей вечір. Але тепер моє серце здригнулося, а вуха встали сторчма. Чому я цього раніше не розумів? Чому не шукав зустрічі, пішовши за нею? Лише мимохідь згадував. Можливо, моє переродження на мене так вплинуло.

 Повільно обернувшись, зустрівся очима з жінкою, яка займала всі мої думки не тільки через моє єство. Важко говорити про кохання, коли ти ніколи не закохувався.

- Ти анітрохи не змінилася, - прошепотів я, спостерігаючи, як вона підходить до мене. Та владність кудись пішла, все залишилося в тому наметі, де Флоренс віддавала накази. - Так само прекрасна. 

Завдяки нічному зору я зміг побачити, як дівчина зніяковіла і намагалася приховати це. Вона стояла боком до мене, ховаючи свою несправжню руку, але мені було цікаво. Запрошувально поплескавши лавкою, я обійняв її за талію, ткнувшись носом у шию. І відчув її долоню, що зарилася в моє волосся.

- Мрррр... тобі не боляче? Що сталося?

- Ні, - тихий сміх був наповнений гіркотою. - На наших людей напали фіренці, щось кричали про те, що звіролюди - зло. Ми їх швидко перебили, але до них на допомогу прийшли два мага. Коли я зарубала одного, другий кинувся на мене і самоубився. Шакра, наш маг, - пояснила Флоренс, бачачи, що я не розумію про кого мова. – Наклав зцілення, відразу після того, як мені випарувало руку. У гарячці бою я навіть зрозуміла, що сталося. Ось тільки відновити її не вийшло – ні з чого. 

Вона підняла ліву руку, у світлі смолоскипів протез мав футуристичний для цього світу вигляд: пластинки невідомого металу нашаровувалися одна на одну в рухомих частинах, створюючи повністю закритий обладунок від кінчиків пальців до плеча. Зовнішня частина була вкрита складним візерунком і всі лінії сходилися на внутрішньому боці передпліччя.

Флора повернула долонею догори руку і розкрила частину обладунку, усередині був чорний камінь душі, як пояснила найманка, саме він давав змогу рухати рукою та виплескувати сиру силу на супротивника. Далі вона почала говорити про матеріал, але... її губи мене вабили. Заворожено спостерігаючи за Флоренс, я перестав чинити опір своїм бажанням і м'яко притиснув дівчину до себе, цілуючи, перебиваючи захоплену розповідь.

Нарешті, відірвавшись, підняв її на руки і покрокував до командирського намету, ніжно притискаючи таку дорогоцінну істоту. Я вже відчував погляди найманців, тому краще звідси піти.

- Даг мав рацію...

- У чому? - промурчала лейтенантка, більше схожа зараз на кішку, яка дорвалася до ласки.

- Багато в чому...

Уранці мене розбудив незадоволений голос Флоренс.

- Ти занадто гарячий, відсунься.

- Мрррр...

Штаб-квартира «Ігрис»

- Ви знайшли її? – відключивши монітор Ігор Майклович подивився на Олександра. 

- Ніяк ні, навіть сліду немає.

- Прокляття! -  Ігор Майклович стукнув кулаком по столу. – Як так?! Саме вона передала координати комплексу, - чоловік видихнув, намагаючись заспокоїтися. Але завмер і якось підозріло подивився на підлеглого. – Чи…

- Ігор, - перебиваючи Маховські, Олександр не витримав, і навис над ним, спираючись на стіл. – Я сам хочу її знайти, щоб розповісти про Лазаря. Не додумай чогось зайвого.

Декілька секунд вони свердлили один одного поглядом, проте Ігор перший важко зітхнув, відкидаючись в крісло.

- Знайди її. Нам не потрібні зайві проблеми, коли ми поглинемо «Атлантиду». – директор «Ігрис» замовчав, дивлячись, як військовий віддає честь та йде на вихід. І вже в спину йому сказав: - На перший раз пробачаю.  

Але Олександр навіть не сіпнувся. Його думки зараз були зайняті складнішою проблемою, ніж образа начальства.