Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Бібліотека.

Вона разюче відрізнялася від тієї, що була в нас у Лісовому Королівстві. Там полиці шикувалися в довгі ряди, акуратно, рівно, не піднімаючись занадто високо, щоб до кожної книги можна було легко дотягнутися.

Тут же простір здавався спроектованим для величі.

Високі стелажі, вбудовані просто в стіни, тягнулися вгору, ніби намагалися дістати до самого неба. Їхнє темне дерево контрастувало з м'яким світлом магічних сфер, що ширяли під стелею, освітлюючи приміщення. По центру розташовувалися кілька масивних різьблених столів, покритих найтоншою в'яззю візерунків.

Поки я витала в хмарах, розмірковуючи про архітектурні відмінності між бібліотеками, до моєї свідомості пробилося приглушене:

— Ваша Високість...

Я застигла.

Що...? Принцеса. Тут?

Усе моє тіло напружилося, серце пропустило удар, а потім скажено заколотилося, оглушуючи своїм ритмом.

Вона не знає тебе. Вона не може тебе впізнати.

Намагаючись придушити паніку, що охопила мене, я сховалася за спиною однієї зі служниць, мріючи злитися зі стіною, розчинитися в повітрі, зникнути. Головне — не привертати уваги. Залишатися позаду. Не висовуватися.

Але, як на зло, усередині розгоралося дике, неконтрольоване бажання хоча б мигцем поглянути на неї — принцесу Одхан.

Тільки один погляд. Один-єдиний.

Я обережно підняла очі з-за плеча сусідки, затамувавши подих.

— Чи все готово? — рознісся бібліотекою голос принцеси.

Низький, з ледь чутною хрипотою, він звучав різкувато, навіть грубувато — і зовсім не відповідав її мініатюрній, майже тендітній фігурі.

Вона була нижчою за мене мало не на голову. Вугільно-чорне волосся було заплетене в складну конструкцію з кіс, яку вінчали масивні золоті прикраси. Ті, без сумніву, були створені із застосуванням магії — легке, майже невловиме світіння виходило від найтонших візерунків на металі.

Та її зачіска більша за її голову!

Я мимоволі ковтнула.

Обличчя принцеси залишалося безтурботним. Ні, навіть не так — беземоційним, немов висіченим із дорогоцінного каменю. Але її очі...

Глибокі, темні, розкосі, вони здавалися живими вирами, в яких можна було потонути. Вони вдивлялися, пронизували наскрізь, ніби принцеса могла одним поглядом зазирнути в саму суть будь-кого, хто стояв перед нею.

Я встигла помітити її вбрання — сукню червоного кольору, ніби виткану з язиків полум'я. На відміну від вбрання в Лісовому Королівстві, тут мода була зовсім іншою: спідниця починалася ледь не від грудей, спадаючи вниз безліччю шарів найтоншої тканини.

Одяг закривав її повністю, залишаючи відкритою лише шию — тонку, витончену, що підкреслює гордовитий поворот голови.

І як їй не жарко в такому ходити?

Я придушила смішок, але тут же опустила очі, знову намагаючись стати непомітною. Краще не випробовувати долю.

— Так, Ваша Високість. У садах теж майже закінчили виставляти столи. А... Його Величність...

— Його Величності я доповім сама.

Принцеса різко обірвала доповідачку, і її голос, холодний, відточений, немов лезо кинджала, пронизав повітря. По спині пробігли мурашки, а в приміщенні на кілька секунд повисла гнітюча тиша.

Служниця, немов підкошена, одразу ж зіщулилася, і, низько вклонившись, почала задкувати назад, ніби сподівалася розчинитися в тіні стелажів.

— Квіти розставити по периметру. Вільні.

Вона зробила недбалий жест рукою, даючи нам дозвіл піти. Ми, не гаючи ні секунди, вклонилися і, дотримуючись усіх правил етикету, почали задкувати до дверей. Серце шалено калатало в грудях, але я змушувала себе зберігати спокійний вигляд. Ще трохи, ще кілька кроків, і я опинюся за порогом.

— Хоча...

Голос принцеси, спокійний, але водночас повний якоїсь прихованої сили, розрізав повітря, немов туго натягнуту нитку.

Ми завмерли, ледь переступивши поріг.

Усе всередині похолоділо.

Бажання втекти, вислизнути в коридор і злитися з тінями било тривожним набатом, але я не могла рухатися.

Пальці самі собою стиснулися в кулаки, нігті впилися в шкіру, залишаючи болючі півмісяці. Цей біль допомагав утриматися на місці, не піддатися паніці, не видати себе.

Я відчула, як по спині скотилася крапля поту, гаряча, немов вогонь.

Тільки б не...

Не встигла я додумати, як, піднявши очі всього на частку секунди, натрапила на погляд принцеси.

Прокляття.

Холодні, проникливі, її темні очі пронизали мене наскрізь. Здавалося, що навіть у цю швидкоплинну мить вона бачить більше, ніж повинна.

Я різко опустила погляд, молячись Першим, бо, здається, тільки вони могли мене зараз врятувати.

Тиша затягнулася.

Принцеса щось тихо сказала служниці. Кілька слів, які я не змогла розібрати, але від яких по тілу знову пробігли мурашки.

А потім — довгоочікуваний рух.

Ми розвернулися і покинули бібліотеку.

Я майже не дихала, поки не опинилася за дверима. Тільки тоді усвідомила, наскільки напружені мої плечі, наскільки сильно тремтять руки.

Але щось підказувало мені — це була не остання зустріч із принцесою Одхан.

***

Після цього все пройшло, немов у тумані. Рухи були механічними, свідомість — відстороненою.

Мене розподілили на кухню, і весь день, що залишився, я провела за нескінченними, рутинними завданнями. Спочатку чистила картоплю, потім драїла величезні залізні котли, які, здавалося, не відмивалися від жирного нальоту століттями, а потім і зовсім стала на побігеньках у кухарки.

Принцеса...

Вона мене не впізнала. Вона не могла мене впізнати.

Я повторювала це знову і знову, немов мантру, заглушаючи тривогу, що поселилася всередині.

День тягнувся нескінченно. Від жару кухонних печей сукня прилипла до спини, пальці боліли від холодної води й мила, а ноги гуділи від втоми. Лише одна думка допомагала триматися на ногах: