Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 13

Дракнес

Сігурд власноруч збирав квіти та трави для браслета на квіткові заручини, блукаючи серед дерев і полів. Лікарські рослини він знав добре й давно вже не носив із собою збірника – усе, що потрібно, жило в пам’яті.

Сьогоднішній день мав стати особливим: увечері, з настанням сутінків, він заручиться з Інгебордою. Вона стане його нареченою, а після збору урожаю – дружиною.

Він не міг відірвати думок від неї. Її очі – мов північне море перед бурею, глибокі й неспокійні. Її білосніжне, м’яке, мов шовк, волосся вирізняло її серед усіх жінок, яких він знав. Сігурд уявляв, як проводить пальцями по її косах, дивлячись, як вони розсипаються по плечах, ловлячи сонце.

Серце калатало в грудях, ніби перед боєм. Цей день був довгоочікуваним – солодке передчуття змішувалося з нестерпним нетерпінням.

Раптом його думки перервав крик:

— Сігурд!

Голос, мов стріла, пробив його мрії.

— Сігурд!

Він різко підвівся – досі сидів у високій траві, збираючи маленькі тіньолюбиві квіти. Настій із них мав заспокійливу дію – і зараз він сам не відмовився б від такого напою.

— Я тут! – Його голос звучав твердо, хоча всередині щось насторожено стискалося.

До нього біг Грег. Він зупинився, важко дихаючи після бігу.

— Біда! – видавив він нарешті. – Ведмідь вийшов за межу, погоничі не можуть його знайти.

Сігурд миттєво зібрався. У відмежованому лісі, куди заходили лише погоничі, тварини мали свободу руху, але їх завжди повертали, щойно ті наближались до кордонів. Ведмідь за межею – небезпека для всіх.

— Треба скликати всіх.

— Уже. Більшість у поселенні. Рагнальд організовує групи.

Грег замовк. Погляд його зупинився десь позаду Сігурда, ніби боявся зустрітися з ним очима.

— Кажи. Що ще?

Хвиля тривоги наростала. Сігурд майже знав, що почує.

— Ді…

— Що з Ді?! – голос його зірвався.

— Вона в лісі. Поблизу межі. Ніхто її не бачив, вона не знає про ведмедя.

Світ, здавалося, завмер. Обличчя Сігурда побіліло. В очах – не страх, а щось первісне, тваринне, що виривається зсередини. Ноги на мить підкошувалися, але він змусив себе встояти.

Кулаки стиснулися – аж нігті вп’ялися в долоні.

— Ходімо!

Він рвонув з місця. За кілька кроків уже біг. Десь позаду важко дихав Грег, намагаючись наздогнати, але Сігурд не озирався. У голові блискавками пролітали страшні картини. Якщо ведмідь знайшов її… якщо вона поранена… якщо він запізниться…

Вони дісталися поселення за чверть часу.

— Групи вже розійшлися в ліс, шукають ведмедя й Ді. Загонимо його назад за межу, — Рагнальд чекали лише на вас, — швидко передав Сігурду лук, сагайдак зі стрілами і короткий меч.
— Шум злякає його й змусить тікати. Якщо побачиш — бий мечем об щит, тоді тебе почують і прийдуть.

— Зрозумів.

Сігурд кивнув, але думками вже був поміж дерев, де могла блукати вона. Уявляв її саму, беззахисну, серед тіней, тоді як десь поблизу нишпорить розлючений звір.

Не втрачаючи ні миті, він рвонув у ліс. Спершу швидкою ходою, та вже за кілька кроків перейшов на біг.

У грудях пульсувала тільки одна думка — він мусить її знайти. Інакше не може бути.

***

Ведмедя знайшли, коли вже почало смеркати. Він відійшов далеко від межі, але поселенці швидко зібралися і почали заганяти його глибше в ліс — туди, де його територія. Коли зовсім стемніло, частина людей повернулася до поселення за факелами й знову вирушила шукати Інгеборду, яку ніхто так і не бачив.

Сігурд ледве тримався на ногах, але навіть не думав зупинятися. Кожна хвилина здавалася йому втраченим шансом врятувати її. Думки розривалися між жахливими картинами й крихкою, але живою надією, що вона просто заблукала і скоро вийде сама. Та ніч мовчала. Жодних знаків, жодних слідів.

— Друже, потрібно повертатися, — тихо, але рішуче сказав Рагнальд.

Принц дивився на Сігурда з жалем. Той стояв, ніби ледь тримаючись на ногах. Плечі напружені, кулаки стиснуті, очі горіли відчаєм і люттю. Він не хотів залишати пошуки — Інгеборда десь там, у темряві, і якщо вона поранена або налякана…

— Вона може бути поранена, — прохрипів Сігурд, намагаючись приборкати страх і гнів. — Вранці може бути пізно.

— Але жодних слідів крові не було, — обережно заперечив Рагнальд. — Нам треба відновити сили, щоб шукати її завтра.

Сігурд мовчав. Рагнальд був правий, але серце відмовлялося приймати це. Груди важко підіймалися від глибоких вдихів. Він виснажений, але не міг зупинитися. Її життя могло залежати від кожної миті.

Рагнальд бачив, як його друг мучиться, і жалкував, але знав: правитель мусить бути сильним для свого народу. Сігурд — не просто чоловік, що шукає кохану. Він Конунг. Якщо зараз не дасть наказ повернутися, люди підуть у ліс у темряві, виснажуючи себе. Навіть вагітні жінки кликали Інгеборду серед дерев.