Читати книгу - "Нестерпний бос, Надія Борзакова"

- Добрий день! Анжело, вибачте за несподіваний візит, але, можливо у вас знайдеться для мене кілька хвилин?

Зробивши паузу, жінка царственно кивнула і ми пройшли до її кабінету. Дуже просторий та стильний, як і весь салон краси загалом, що правда, то правда.

- Тільки в мене й справді мало часу, - сказала вона, показуючи мені на крісло навпроти свого столу.

- Знаєте, чесно кажучи, я дуже боюся зробити гірше, але не можу не спробувати, - борючись із запізнілим відчуттям того, яку дурню зробила, почала я. - Анжела, я прийшла просити вас, щоб ви вмовили Сергія піти до Стеф на весілля. Розумію, ви не в захваті від її вибору та ситуації. І від бажання не грати традиційне для вашого кола весілля. Але покаравши доньку, таким чином ви нічого не зміните. Стефанія зробила власний вибір. І цей вибір робить її щасливою. А хіба це не те, чого кожна мати хоче для своєї дитини? Хіба не це найважливіше?

- Скільки вона пробуде щасливою в курені з цим хлопчиськом і дитиною на додачу? Рік?

- Навіть якщо рік, що з того? Якщо ви не прийдете на весілля, це не зміниться. Як і те, що у дівчинки не залишиться спогадів, в яких найближчі люди були поряд в один із найважливіших моментів у її житті. Це ж ваша дитина, Анжело. І ваш майбутній онук. І людина, яка дорога вашій дитині. Ви сім'я.

Вираз обличчя жінки не змінився. Залишився холодним, трохи гордовитим і застиглим.

- Чесно кажучи, я думала, що розмова йтиме про інше, - промовила вона.

- Виходить, що ви помилилися, - я підвелася. - Дякую що приділили мені час. Хорошого дня, Анжело.

Ідучи від неї, я не могла б сказати, що вчинила правильно, зважившись на цю розмову. Але була впевнена, що не зробити цього просто не могла. Тепер залишалося тільки чекати та сподіватися, що не зробила гірше.

Настав день весілля. Стеф фарбувалася і робила зачіску сама, а моїм завданням було робити вигляд на камеру, що допомагаю їй. Дівчині дуже сподобалася ідея з Феєю Хрещеною, а тому вона вирішила використати її для весільного фільму.

- Живіт не видно? - питала вона, розглядаючи свою тонку талію, яку пишна коротка спідниця весільної сукні зробила просто осиною. - Точно?

- Тільки другий місяць, Стеф? - фиркнула її подруга Катя, - Який живіт?

Я замість відповіді взяла в руки сантиметр і показала їй, де його вільний кінець торкається стрічки.

Закінчивши збори та зйомки, ми втрьох сіли в білий “кубик” і поїхали до ресторану, на даху якого буде весільна церемонія. Рома, Дан та гості вже чекали там.

Коли ми з Катею йшли повз ряди гостей, щоб зайняти свої місця біля увитої білими і рожевими квітами весільної арки, я побачила в першому ряду дві знайомі фігури. Невже? Сергій та Анжела дійсно прийшли!

Дан широко посміхнувся мені і підморгнув. Рома помітно нервував, але щосили приховував це.

Заграла музика. Плавна романтична мелодія – те, що потрібно для весілля. Правильно, що ми зупинили вибір саме на ній.

Стефанія повільно з'явилася із заскленої зали і пішла до арки. Сергій підвівся зі свого місця та попрямував до неї. Дівчина радісно скрикнула і притиснула долоню до губ. А він підійшов до неї, поцілував у щоку і, щось прошепотів на вухо, поклав її маленьку долоню на свій лікоть і відвів до вівтаря. Коли вони наблизилися, я побачила, як вона радісно посміхається і що в її синіх очах блищать сльози.

- Бережи мою дочку, - сказав Сергій, віддаючи її руку Ромі.

Ведучий, яким був один з їхніх друзів Олег, розпочав церемонію. І цього разу я не змогла не розплакатися, дивлячись як молодята обмінюються клятвами і надягають один одному обручки. Наче й справді віддаю заміж свою хрещеницю, слово честі. Мабуть, старію.

- Твої чари, Фея Хрещена? - з усмішкою спитав Дан, обіймаючи мене, коли ми, спустившись у залу ресторану, дивилися, як Рома та Стеф танцюють перший танець.

У відповідь я лише знизала плечима і посміхнулася.

- Сьогодні ти мені подаруєш танець чи мені знову доведеться його брати самому? - взявши мене за руку, усміхнувся Тарновський, коли настав час приєднуватися до молодят.

- Ти все береш сам, - озвалася я, даючи відвести себе на танцпол.

Вечірка була чудова. Яскрава, весела і при цьому затишна. Така сама, як і сама Стеф. Не було жодної незручності. Навіть між батьками молодят, які тільки но познайомились. Чи могло бути таке, що Тарновські змінили гнів на милість? Принаймні вони дуже намагалися створити саме таке враження на святі.

- Не хочу тебе відпускати, - шепотів мені Дан, цілуючи, коли ми сіли в його машину, щоб поїхати додому.

Його руки смілішали, забираючись під сукню, зминали шкіру, обпікаючи дотиками. Я сп'яніла. Не від шампанського, яке пила на відміну від Дана, який за кермом, а від цього вечора. Від цього чоловіка, від своїх та його почуттів та бажання втиснути в кожну хвилину ті, які ми прожили не там і не з тими. Один без одного.

- Не відпускай.

Цілуватися ми почали у ліфті. Задихаючись, втискаючись один в одного і забираючись руками під одяг. Коли дісталися потрібного поверху, Дан абияк відчинив двері і ми буквально ввалилися в темне нутро його пентхауса.

Вже більше не в силах стримуватись, він притиснув мене до стіни. Підхопив під стегна і відірвав від підлоги, змушуючи обхопити його ногами і не перестаючи жадібно цілувати.

*****

Розплющивши очі я не зрозуміла, де знаходжуся. У незашторене вікно лилися промені ранкового осіннього сонця. Вони ковзали світлою паркетною підлогою, лягали на зім'яті білі простирадла просто гігантського ліжка, в якому я була сама. Згадалася минула ніч. Стертими губами, м'язами, що солодко ниють, і солодкою втомою, що охопила все тіло. Але де ж Дан? Через те, що його немає, стало ніяково. Якось…

Загорнувшись у простирадло, я спустила ноги з ліжка. І в цей момент відчинилися двері і в кімнату зайшов Дан. В одних спортивних штанах і з маленькою дерев'яною тацею в руках. Сонячне світло грало на його рельєфних м'язах, золотило м'які волоски на грудях і підсвічувало вигадливі лінії татуювання. На губах чоловіка грала щаслива посмішка, а льодово-сині очі задерикувато блищали.