Читати книгу - "Ґоморра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я знаю. І можу довести. Знаю, що новопосталі бізнесмени-забудовники, власники банків та яхт, королі пліток та володарі дорогих повій приховують свої прибутки. Можливо, в них ще залишилося щось схоже на душу. Вони соромляться показувати, звідки у них беруться такі доходи. В країні, на яку вони рівняються, у Сполучених Штатах, коли бізнесмен заробляє собі ім’я у фінансових колах, коли до нього приходять слава та успіх, то він наймає аналітиків та молодих економістів, щоб ті вихваляли його таланти та висвітлювали його шлях до перемоги. А у нас натомість — тиша. Гроші — це лише гроші, і все. А коли крупного бізнесмена з країни, хворої на Каморру, питають, як він досяг успіху, той безсоромно відповідає: «Купив за десять, продав — за триста». Хтось сказав, що жити на півдні — це все одно, що жити в раю. Тільки й робиш, що витріщаєшся на блакитне небо, і ніколи не дивишся вниз, собі під ноги. Ніколи. Але так не буває, це неможливо. Нахабна експропріація всякої перспективи позбавила вас навіть обрію. Всяка перспектива упирається в балкони, горища, мансарди, квартири, плетиво будинків та мереживо мікрорайонів. У цих краях нікому не здається, що блага падають з неба. У цих краях ти маєш дивитися під ноги, маєш нахиляти голову. Спускатися в безодню. А в кожній безодні завжди є ще одна безодня. Тому, коли я крокую сходами і заходжу до кімнат, коли я входжу до ліфта, я не можу не помічати. Тому, що я знаю. Це — як збочення. І коли я опиняюся серед найкращих, по-справжньому успішних бізнесменів, мені стає зле. Навіть коли ці люди — елегантні, розмовляють тихо та розважливо і голосують за політиків лівого спектра. Я відчуваю запах цементу, що йде від їхніх шкарпеток, запонок «Булгарі» та полиць з їхніми книгами. Я знаю. Я знаю, хто збудував моє місто і продовжує його будувати. Я знаю, що о дванадцятій п’ятнадцять ночі з Реджо-Калабрії вийде потяг, а о дванадцятій п’ятнадцять наступної ночі він зупиниться в Неаполі на шляху до Мілана. Людей в ньому буде, як оселедців у бочці. І на залізничному вокзалі мікроавтобуси та запилені «фіати-пунто» заберуть дітлахів і повезуть їх на нові будівельні майданчики. Це — еміграція без фіксованого кінцевого пункту; ніхто його не досліджуватиме і не оцінюватиме, бо позначається цей кінцевий пун;<т лише відбитками підошов на цементному пилові, і ніде більше. Я знаю, якою є справжня конституція наших днів, знаю про справжнє багатство компаній. Знаю, скільки людської крові є в кожному бетонному блоці, в кожній колоні. Я знаю це і можу довести. Я не беру полонених.
Дон Пеппіно Діана
Кожного разу, коли я думаю про війни кланів у Казаль-ді-Прінчіпе, Сан-Чіпріано, Казапезенні та решті територій, які вони контролюють, — від Парете до Формії, мені на думку завжди спадають білі простирадла. Вони звисають з кожного балкона, поруччя та вікна. І білі, геть усі білі. Цей каскад сніжно-білої білизни був гнівною демонстрацією жалоби під час похорону дона Пеппіно Діани в березні 1944 року. Мені було тоді шістнадцять. Моя тітка, як завжди, розбудила мене вранці, але грубіше, ніж зазвичай: смикнула простирадло, в яке я загорнувся, наче розгортаючи салямі. І я випав з ліжка. Тітка не сказала нічого, а тільки шумно затупцювала кімнатою, наче намагаючись дати вихід роздратуванню через свої п’яти. Вона прив’язала простирадло до балкона так міцно, що його не відірвав би і торнадо, а потім рвучко порозчиняла вікна, впустивши в приміщення голоси з вулиці і випустивши надвір шуми будинку. Вона навіть повідкривала всі шафи та комоди. Я пам’ятаю бойскаутів, що йшли хвиля за хвилею; вони відкинули свої звичні чемні манери вихованих дітей, і, здавалося, нестримний гнів випромінювали навіть їхні оригінальні синьо-зелені шарфи — бо дон Пеппіно був одним із них. То було єдиний раз, коли я бачив скаутів такими знервованими та збудженими; вони, здавалося, геть забули про норми гарної поведінки та стриманості, зазвичай характерні для їхніх маршів. Мої спогади про той день — уривчасті та плямисті, як шерсть у далматинця. Історія дона Пеппіно Діани — дивна історія; та коли вже ти про неї дізнався, то вона стає частиною твого єства, ти маєш зберігати її десь усередині самого себе: глибоко в горлянці, затиснуту в кулаці, побіля серця та поза очима. Це — абсолютно незвичайна історія, яку мало хто знає.
Дон Пеппіно навчався в Римі і там мав залишитися, щоб самотужки пробивати собі дорогу в житті. Робити кар’єру далеко звідси, далеко від свого рідного міста з його брудними оборудками. Але, як і кожен, хто нездатен позбутися звички, спогадів або нав’язливого запаху, він несподівано повернувся до Казаль-ді-Прінчіпе. А може, він повівся як людина, якій свербить бажання щось зробити, і вона не зможе заспокоїтися, поки цього не зробить або, принаймні, не спробує. Дон Пеппіно був молодим священиком церкви Святого Миколая — модернової споруди, чия естетика, здавалося, ідеально пасувала його почуттю обов’язку і його переконанням. На відміну від інших священиків, які носили свій похмурий авторитет як доповнення до чорної ряси, він ходив у джинсах. Дон Пеппіно не цікавився сімейними чварами, не шпетив чоловіків за еротичні витівки і не ходив по домах, втішаючи зраджених дружин. Бін неначе мимоволі реформував роль місцевого священика, вирішивши зацікавится динамікою влади, а не просто її наслідками. Він хотів не лише прочистити і загоїти рану, а й зрозуміти механізм виникнення метастазів, перепинити поширення ракової пухлини, заглушити джерело того, що перетворювало його домівку на золоту копальню капіталу з великою кількістю мерців. Він навіть час від часу покурював на людях сигару. Будь-де ця звичка видалася б безневинною, але тільки не тут, де священики,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґоморра», після закриття браузера.