Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Наступні кілька днів мене буквально трясло. Бажання поговорити з Еммою ставало просто фізичною необхідністю... яку я поки що не могла задовольнити. Бо ж йти на таку зустріч з дитиною не можна в жодному разі. А залишити Клавіка просто не було з ким — не просити ж мені Арка понянчитися з сином, поки я кудись відлучуся з якогось підозрілого приводу.

Тож доводилося чекати повернення Діни. І тільки-но та приїхала — відразу після вітальних обіймашок просити про послугу. При цьому, звичайно ж, нічого не пояснюючи — вплутувати подругу в цю історію в жодному разі не варто. Тож видавши трохи невиразного бурмотіння, я залишила на неї погодованого синочка і вирушила в бордель Емми, просто сподіваючись, що вона сьогодні не вихідна, не відлучилася нікуди у справах, і я її там застану.

— О, знайомі обличчя, — зітхнула руда ельфійка, що відчинила мені двері цього закладу в мій перший візит. — До Емми?

— Так. Вона сьогодні є? — спитала я, на автоматі проходячи всередину за куртизанкою, що впустила мене.

— Саме має скоро закінчити з клієнтом, і спуститься, — зітхнула дівчина. І хоч я розуміла, де знаходжуся, а заодно і пам'ятала про ремесло веркіши, але все одно не змогла не здригнутися від думки, що прямо в цю хвилину Емма займається тим, що задовольняє за гроші чоловіка, який їй не знайомий, максимум — більш-менш постійний клієнт. Скоріш за все навіть неприємний.

— Тоді я її почекаю, гаразд? — нарешті промовила я, трохи нервово потираючи плечі.

— Звісно, нема питаннь. Давай на кухню пройдемо, хоч чаю вип'єш. А то сьогодні день трохи бридотний.

— Дякую, — кивнула я, чудово розуміючи: зараз ця дівчина говорить не тільки про паршиву погоду, яка з самого ранку «тішить» вогким повітрям, похмурим небом і дрібним дощем, що мряче в обличчя разом з легкими поривами прохолодного вітру. — До речі, я Маргарита.

— Ілона, — відповіла ельфійка, потискаючи мою руку.

Кухня виявилася достатньо великою, щоб умістити за обіднім столом робітниць закладу, але при цьому доволі затишною. Настільки, що розміри кімнати здавалися вдвічі-втричі меншими. Теплі коричневі тони, сковорідки та кухонні ящики на стінах, зовсім невелике віконце зі шторами кольору коричневої охри, крізь яке пробивалося слабке денне світло. При цьому пара світильників біля робочих поверхонь випромінювали теплі жовті промінчики, додаючи цьому місцю якусь «домашність».

Закип'ятивши чайник, дівчина поставила переді мною фіолетову чашку з кошенятами і, прихопивши вазу печива, сіла поруч.

— Ти теж знала Астрід? — запитала я, не витримавши паузи.

— У нас майже всі знали Астрід, — сумно зітхнула Ілона, гріючи руки об свою чашку. — Таких важко не знати. Добра душа компанії, завжди намагалася допомогти, чим могла. Того, що трапилося з нею, не заслуговує ніхто… але вона особливо не заслуговувала.

— Її вже поховали?

— Саме вчора. І відразу після похорону пішли протестувати під ратушу всім натовпом... тільки от це зовсім нічого не змінило. За півгодини до нас вийшов головний комісар і наплів байок про те, що слідство ведеться і вони роблять усе можливе. Що найкумедніше… — гірко засміялася вона. — У пресі наголошують саме на тому, що вбивають повій! Буквально по десять разів на абзац повторюють, що вбили куртизанку. Коли ж жертвою стає бідна приїжджа діва, про це згадується побіжно, і розміщують цю інформацію у статті так, щоб вона не відклалася у пам'яті. Таким чином, у суспільній свідомості йдеться саме про вбивство повій, а нас мало кому дуже сильно буває шкода. Тож і незадоволення серед городян значно менше, ніж якби щоразу буквально в заголовку величезним шрифтом повідомляли про жорстоке вбивство якоїсь невинної покоївки з далекої провінції. А це, у свою чергу, лише підтверджує і так очевидний факт: шукати, і тим більше судити цих мразей ніхто не збирається. Тому…

Ілону перервав раптовий звук гучних, важких кроків, з яким повз кухню, в напрямку виходу з борделя, пройшов дорого одягнений огрядний чоловік неприємного вигляду, з маленькими оченятами, великим носом, бугристою шкірою і спітнілим світлим волоссям. Через кілька секунд почувся стукіт вхідних дверей.

— Мабуть, Емма вже звільнилася. Зараз прийме душ і підійде, – спокійно сказала Ілона. З тим самим спокоєм, від якого в мене по спині пробігли мурашки, бо те, що вселяло мені жах, було для цих жінок чимось буденним, звичним. Але від звичності не ставало приємнішим.