Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Розарія Павлівна нервово ходила по коридору лікарні, коли у ньому з'явилися Злата і Жанна.

— Бабусю! — Злата підскочила до неї, жінка простягнула руку, яку дівчина одразу обхопила обома своїми.

—Злато, — стримано відповіла Розарія, — як ти тут опинилася? Ви вже повернулися? Закінчили?

— Ще ні, ми на трошки. Як Валя?

— Оперують, ще досі оперують... — повільно промовила бабуся й підняла погляд на наступні дві постаті, котрі зайшли зі сходів до коридору. Чоловік, трохи за п’ятдесят, і ще один, молодший. Щось знайоме було в його поставі й обличчі, ця шкіряна куртка… щось дуже знайоме. Вони наблизилися до них і зупинилися.

— Здрастуйте, Розаріє Павлівно, — привітався молодший.

Вона питально поглянула на нього. Хто він? Звідки її знає? Він не з міліції... Невже окрім проблем з мотоциклом є ще щось, чого вона не знає?

— Здрастуйте. А ви хто? Чим зобов’язана?

— Ви мене не пам’ятаєте? — він усміхнувся. Яскрава, вражаюча усмішка осяяла його обличчя. Вона вже бачила її колись, така магнетична заворожуюча краса... і тут Розарія згадала. Від здивування вона прикрила рота рукою.

— Артуре... ти?..

— Так, — він усміхнувся ще ширше.

— Боже мій, ти зовсім не змінився… — вона оглянула хлопця. Він був таким самим, як і під час їхньої останньої зустрічі, чого не можна було сказати про неї.

За ці чотири роки вона постаріла. Трагедія зі Златою… Потім Валя пішла з родини, хотіла жити, як сама знає; інсульт у сина, постійні проблеми з його лікуванням; у Андрія складний період, бунтує; власні хвороби загострилися… A тепер ще й ця аварія… Все це відобразилося на її зовнішності не найкращим чином. А ця ніч взагалі коштувала їй доброго відрізку життя. Артур стояв навпроти неї такий самий, як ожилий спогад з минулого. Гарний, молодий, усміхнений… Що він тут робить? І Злата не здивована його появі… — Як ти тут опинився?

— Привіз Злату й Жанну.

Розарія подивилася на онуку.

— Привіз? Але… як ви зустрілися?

— Випадково, — він поглянув на Злату поглядом повним ніжності й обожнювання, від якого у Розарії стислося все всередині. Так само він дивився на її онуку і тоді… Якби ж ТОДІ вона знала, яка трагедія станеться з дівчиною, то нізащо б не відмовилася від усіх його пропозицій прогулянок і кав’ярень…

— Не зовсім згоден з таким визначенням, я б сказав, що вас знову звів Бог. Розаріє Павлівно, я Олексій, батько Артура, — він простягнув їй руку

— Дуже приємно з вами познайомитися, — сказала вона, подала руку, і він її легенько потис.— Але як ви тут всі опинилися?

— Так сталося, що Артур декілька днів тому приїхав у справах зі своїм батьком у пансіонат в Решетилівці, де ми працюємо. Там ми знову зустрілись. А коли він почув про те, що сталося з Валею — запропонував свою допомогу… — пояснила Злата трохи сумбурно, але як змогла в цей момент.

— То ти теж?... — Розарія питально поглянула на нього.

— Ні, я не з церкви, якщо ви це маєте на увазі. Я атеїст. А мій батько — віруючий, — Артур сказав це досить стримано.

— Не дуже розумію… Але ж якщо ти не… то як?..

— Я представник однієї з церков, що займається підготовкою літніх християнських таборів, — сказав Олексій. — Водій, який мав їхати зі мною, потрапив до лікарні з апендицитом, терміново потрібно було знайти заміну, і нам дивом вдалося вмовити мого сина його замінити. Без особливого бажання, але він погодився. А вже по приїзді в Решетилівку Артур зустрів Злату і, сподіваюся, не шкодує, що погодився.

Артур нічого не сказав, просто дивився на Злату. Він навіть не хотів згадувати про те, що міг відмовитися і вони б не зустрілися, що якби поїздку запропонував особисто батько — то він відмовився б однозначно, а хитрий хід з боку Людмили, щоб про поїздку попросила Ліза, виявився доленосним. І навіть якби потім, після відмови, батько намагався розповісти йому про художницю на ім'я Злата — Артур міг би не почути його. Він не любив говорити з батьком про його церковні справи, особливо після поїздки в Німеччину, тому міг би просто не прислухатись до розмови… Він погодився. І зараз він тут, вирішує проблеми заради неї...

— Отже, доля, — Розарія закивала головою, — Від неї не втечеш.

— Бабусю, це Артур дав гроші на операцію Валі, — сказала Злата.

— Вранці тут був такий кругленький, Вадим… Він казав, що хтось пожертвував гроші для операції… — вона розгублено дивилася то на онуку, то на Артура. — Цей хтось — ти?

— Так, — сказав брюнет і, кивнувши, додав, — я б ще хотів владнати справи з мотоциклом. Як можна вийти на тих хлопців?

— Я… Я не знаю, з ними говорили Марина і Андрій… Ті чоловіки вимагали заставу… — Розарія опустила очі.

— Але яку заставу вони могли дати?.. — Злата знала, що ніяких цінностей Марина і Андрій не мали, бо все йшло на лікування її батька. Думка прийшла як удар. — КАБЛУЧКА…

Очі Розарії розширилися.

— Як ти знаєш?

— Вони дали їм бабусину каблучку?! — здивувалась Злата. Не те, щоб вона була дуже падка на прикраси, але це була єдина річ, котра дісталась їм від загадкової померлої родички.