Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Не вони, а я… Я мусила це зробити, бо ті бандюки прийшли до нас додому, почали вимагати гроші. Валя, виявляється, колись розповідала їм про каблучку, тому вони сказали, що поки потримають її в себе, доки ми не знайдемо гроші. Сказали, що самої каблучки не досить, бо вона маленька, але якщо ми згодні її віддати, то вони скинуть трохи боргу.

— Бабусю, як ти могла? Це ж...

— Злато, як ТИ можеш думати зараз про якусь прикрасу, коли твоя сестра на межі життя і смерті?! Хіба можна якусь цяцьку ставити вище життя сестри?!

— Але ж… Але ж ви віддали її не на операцію, а…

— Я краще за тебе знаю, що і як робити. Ти стала занадто багато собі дозволяти!

— Але...

— ЗЛАТО, — Розарія суворо поглянула на онуку, та принишкла і замовкла.

Артур насупився. У цьому діалозі не вистачало ще, щоб Розарія подала дівчині команду “місце”, як собаці.

Розарія вся на нервах, але ж Злата в цьому не винна...

— Розаріє Павлівно, заспокойтесь, будь ласка, крики і нерви в цій ситуації — недоречні, — сказав він.— Операція триває, давайте будемо сподіватися на краще й не нападати одне на одного.

— Молодий чоловіче, це наша внутрішня справа і ви… — почала Розарія говорити до нього тим самим тоном, яким щойно говорила до своєї онуки. Він підняв вказівний палець, зупиняючи її промову.

— Заспокойтесь. Будь ласка. Змініть тон і осягніть, з ким ви говорите. Я приїхав сюди допомогти вам з лікуванням Валентини і владнати питання її боргу лише тому, що це все дуже засмучує Злату. І роблю я це все заради Злати, а не вас. Зриватися на ній і ображати її, я вам НЕ ДОЗВОЛЮ. В тому, що сталося, вини Злати нема, тому контролюйте свої емоції. Сподіваюся, ви мене почули.

— Артуре… — батько торкнувся його плеча. — Не заводься.

Розарія незадоволено відвернулася, нагородивши онуку сердитим поглядом, від якого Злата здригнулась і обхопила себе руками.

Бабуся завжди одноосібно все вирішувала в родині, ніхто ніколи не міг їй заперечувати, навіть покійний дідусь, і всі її вказівки мали виконуватися без заперечень, дозволялися лише уточнення. Артур не був частиною родини, вона не могла йому нічого наказати. У нього є певний інтерес до Злати, він його ніколи не приховував, і тепер онука вже повнолітня... Якщо захоче піти — вона не зможе їй заборонити й утримати. Але такий спротив її волі Розарії не подобався.

Приїхав допомогти… То допомагай мовчки. Не подобається йому…

До них приєднався молодий хлопець, з першого погляду на якого Артур зрозумів, що це брат Злати. Він привітався з усіма дуже стримано, потиснув руки Олексію і Артуру, назвався. Так, це був Андрій. Кивнув Жанні й, підійшовши до Злати, про щось тихенько почав з нею перешіптуватись. Потім вони обійнялися. Обоє були худорляві, майже одного зросту, обоє — зі світлим русявим волоссям і синіми очима.

Артур пригадав розповідь Розарії. Андрію мало зараз бути близько п’ятнадцяти років, як і його сестрі Лізі. Він на чотири роки молодший Злати. Десь так він і виглядав. По суті, Андрій — це ще один важливий чоловік у житті дівчини, тому з ним НЕОБХІДНО налагодити контакт. Артур підійшов до них.

— Андрію, ти можеш розповісти, що трапилося? Як сталася аварія?

— Водій фури заснув за кермом… заїхавши на міст, почав притискати правий ряд до краю і… серед машин опинилась і Валя з Микитою на мотоциклі. Їх скинуло у воду, а зверху на них ще впала легкова машина…

— А що з хлопцем? — запитав Олексій, котрий прислухався до їхнього діалогу. Розарія тим часом почала знову ходити коридором, облишивши компанію.

— Забої, вивих плеча, і там ногу йому зашили… але живий… Він витяг Валю з води… Просто… вона була без шолома, тому… — Андрій опустив голову і витер сльози, що текли з його волошкових очей.

— “Щоб вітер грався моїм волоссям…”. Боже, яка ж вона дурепа!.. — сказала Жанна й закрила обличчя руками.

Через необачність! Через дурість Валя зараз опинилася у цій ситуації. Через легковажність… Вона ненавиділа шолом і майже ніколи не одягала, бажаючи відчувати вітер...

— Вона любила так казати, — погодився Андрій, — Але ж це — дорога...

Злата стояла мовчки і дивилася собі під ноги. Артур підійшов до неї, обережно взяв за плечі, вона пригорнулася до нього і, обхопивши його талію, заплакала. Артур обійняв її, не кажучи ні слова. Звідки бралися сльози — Злата не розуміла. Згодом, трохи заспокоївшись і шмигаючи носом, вона підняла на нього погляд.

— Сонечку, не муч себе, ти ж цим сестрі не допоможеш, — він погладив її обличчя. Так хотілося полегшити її біль, але він вже робив все, що міг, — думаю, час вирішувати решту питань, поки триває операція.

— Так, — вона кивнула і звернулася до брата, — Андрію, ти знаєш тих, що приходили до нас додому?

— Так, знаю.

— Я б хотів з ними зустрітися, - сказав Артур.

— Це не дуже гарна ідея, там взагалі відморожені типи.

— Але в них є дещо, що належить вам. Я б хотів з ними домовитися.

Андрій поглянув вгору, на обличчя Артура. Чоловік не жартував.