Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Ви ж розумієте, що якщо ви дасте їм гроші, то вони потім почнуть вас “доїти”, — Андрій все ж намагався відвадити чоловіка від цієї ідеї.

— Я розумію, тому будемо вживати запобіжні заходи, — Артур усміхнувся. — То що, як з ними можна зв’язатися?

Жанна з лікарні пішла на автобус. Поїхала додому, сказавши, що чекатиме їх там.

Зустріч із чоловіками вирішили призначити в нотаріуса, пояснивши йому всю ситуацію і отримавши згоду. Кабінет нотаріуса був недалеко від церкви, в яку підвезли Олексія Петровича для вирішення різних питань по табору.

Чоловіки дуже здивувалися призначенню зустрічі в такому дивному місці, бо якісь гаражі їх би цілком влаштували, але погодилися прийти. Почувши про відеофіксацію заметушилися, проте, побачивши в руках Артура гроші, залишилися, збільшивши суму ще на сотню.

Нотаріус засвідчив угоду між Павленком Артуром Олексійовичем, народженим 4 листопада 1982 року в місті Києві, і Фроловим Дмитром Івановичем, народженим 12 січня 1975 року в місті Ханти-Мансійськ.

Артур зауважив, що далеченько чоловіка занесло, на що той пожартував, що то його батьків занесло свого часу. Чоловіки отримали бажані купюри з зображенням Бенджаміна Франкліна й віддали каблучку. Злата й Андрій підтвердили, що це “та сама”, і сторони розійшлися задоволені й без претензій, не потиснувши рук, висловивши бажання ніколи більше не зустрічатись.

— Це ти прикольно придумав зняти їх на відео, — сказав Андрій.

Хлопець сидів на передньому сидінні, насолоджуючись машиною, щойно зробленою справою й новим знайомим, котрий, а це було очевидно, небайдужий до його сестри. Артур йому подобався. І сестрі він подобався теж, її очі світились як ніколи. Батько Артура сів на заднє сидіння й переглядав якісь папери.

— Це на всяк випадок, щоб не захотіли ще раз попросити гроші. Я сумніваюся, що ця зйомка надає перевагу, і що юридично це все має хоч якусь силу… та й цю угоду при бажанні можна через суд розірвати, але сподіваюся, що вони цього не будуть робити, бо ми активно намагалися їм показати, що ми тут всі типу серйозні — Артур усміхнувся, він вів авто до лікарні.

Злата сиділа позаду, за ним, і розглядала каблучку. Ніколи не тримала її так довго, знала про існування, але бабуся не дозволяла її брати.

— А як ти здогадалася про каблучку? — запитав Артур.

— Мені наснився сон, коли ми їхали до Києва. І у сні була ця каблучка, я хотіла її одягнути, а вона почала зникати, — вона поглянула в дзеркало, де зустріла здивований погляд Артура. — Тому, коли бабуся сказала про заставу… Це єдина цінна річ у нас вдома… була.

— Чому була? — здивувався Андрій. — Є!

— Тому що тепер каблучка належить Артуру, — сказала Злата. — Він її викупив.

— Злато, я тебе про́шу, — Артур захитав головою, — От давай ти не будеш говорити такі речі, коли я за кермом? Бо я зараз зупинюся і...

— Але ж це правда, — вона знизала плечима.

У Артура задзвенів телефон.

— Я тобі її дарую. Все, питання закрите, — він прийняв дзвінок, — Так, мамо, я тебе слухаю. Зараз я в Житомирі, за кермом, і не можу говорити. Бо я без гарнітури, мамо. Я радий, що твій любий синочок вже все тобі доклав, але я не можу говорити, бувай.

Він вимкнув телефон. Слухати істерики матері з приводу того, що він “притяг додому якусь каліку”, не хотів. Ну, Артеме, тримайся, стукаче.

Злата сиділа приголомшена: він дарує їй каблучку… І при цьому нічого не каже про свої почуття… Серце гупало, в голову лізли різні дурниці.

— Даруєш каблучку? — поцікавився Олексій. — Просто чи з метою?

В цей момент він озвучував думки Злати, які вона не могла сказати вголос.

— Просто. З метою дарують діаманти, — відповів він, дивлячись на дорогу. — До того ж це каблучка Златиної бабусі. Як можна дарувати те, що вже і так її?

— Дякую, — сказала вона й глянула в дзеркало. Вона не знала, радіти чи засмучуватись від такої його відповіді.

— Прошу, — він усміхнувся одними очима й знову перевів погляд на дорогу.

Злата одягнула каблучку на середній палець лівої руки. Хоч так рука стане трохи гарнішою, якщо це, взагалі, можливо...

Після багатогодинної операції Валю перевели до реанімації. Лікарі не давали жодних прогнозів, на численні звернення Розарії відповідаючи однією й тією ж фразою: “Стан пацієнтки важкий, треба чекати.” Вона стояла біля скляної стіни, всередину її не пускали, а вивести її звідти навіть не намагалися. Пізніше Розарії принесли стільчик, щоб вона сіла. Спроби пояснити, що онука отямиться не скоро, бабуся не сприймала: чекала, сподівалась. Про можливість того, що дівчина може не прийти до тями взагалі ніхто їй не говорив. Жаліли.

Олексій поговорив з нейрохірургом окремо, у більш спокійній атмосфері й без емоцій. Отримана інформація його дуже засмутила. Окрім пошкоджень м’яких тканин і перелому ноги, були численні травми мозку. Довелося видалити частину лобної долі, котра перетворилася на суцільну кашу з кісток черепа, мозкових тканин і крові, а також частину тім'яної долі, котра перебувала в аналогічному стані. Жити з такими пошкодженнями можна, але повноцінним життя не буде, оскільки відбудуться зміни особистості та втрата багатьох умінь і навичок, втрата чутливості, орієнтування, розпізнавання. Набряк мозку спричинив зупинку дихального центра, і зараз дівчина була на штучній вентиляції легень, але ще була проблема з надмірним згортанням крові. Занадто швидке тромбоутворення не подобалося лікарю. З одного боку — потрібно, щоб затягнулись рани, а з іншого — потрібно вводити антикоагулянти, щоб тромби не закупорили судини. Враховуючи загальний стан дівчини, лікар сумнівався, що вона прийде до тями… Шанси на те, що вона взагалі буде жити, оцінював як “дуже низькі”. Він зробив все, що міг. Лишалося чекати і сподіватися на диво.