Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Повернувшись у коридор, Олексій поспішив відвести сина вбік і розповісти почуте. Артур слухав мовчки, не задаючи питань, лише кивав.

Він непокоївся за Злату. Якщо з сестрою станеться найгірше, то він докладе всіх зусиль, щоб вона якнайлегше пережила втрату. А якщо Валя виживе і буде постійно потребувати догляду? Чи не перетворить це Злату на добровільну довічну доглядальницю? Він обов'язково найме когось для цієї роботи. Він не дозволить їй принести в жертву своє і його особисте життя.

Коли вони підійшли до Розарії, Андрія, Злати і Марини (та приїхала підмінити бабусю, невисока, трохи повнувата білява жіночка), то Розарія саме говорила про те, що Валя сильна і вона одужає. Злата ж одужала, хоча ніхто не вірив, і Валя теж зможе. А потім вона побачила каблучку на Златиному пальці.

— Віддали каблучку?

— Так, — Злата кивнула.

— Заїдеш додому, знімеш i покладеш назад у скриньку, або віддаси Марині,— сказала Розарія. Злата поглянула на Артура, той заперечливо махнув головою.

— Ні, бабусю, я не буду її знімати.

— Це ще чому?

— Вона тепер — моя, і я не хочу її знімати.

— Твоя? — здивувалась бабуся. — Чого б це?

— Тому що ви її віддали, а Артур викупив і віддав мені.

Розарія обернулася до Артура. Він дивився на неї, очікуючи, що вона скаже.

— Це дуже нерозумно з вашого боку, — сказала вона, на що той знизав плечима, мовляв — нехай, а бабуся, повернувшись до Злати, додала, — Повернешся зі своїх мандрів — поговоримо.

З цими словами вона пішла до скляної стіни реанімації і демонстративно більше не дивилася в їхній бік.

Артур поклав руку на плече Златі.

— Нам пора їхати, Сонечку.

— Так, — Злата кивнула, її трохи колотило від хвилювання.

— Я дуже вам дякую, ми всі дуже вам дякуємо за вашу допомогу, Артуре, — сказала Марина. — Пробачте Розарію Павлівну, вона завжди трохи різка, а ще — нервує...

— Не вибачайтеся, не треба. Я все розумію, — його рука спустилася на талію Злати, і він звернувся до Андрія, — Тебе підвезти додому?

— Так, — той усміхнувся. — Мені сподобалася твоя машина. Класна.

— Водити вмієш?

— Трохи.

— Пішли, дам тобі трохи покермувати.

— Справді? — очі Андрія засяяли.

— Так. Ну, тільки не в центрі, а там, де спокійніший трафік.

Вони попрощалися з Мариною і поїхали.

Вже в приватному секторі Артур пустив Андрія за кермо, і той вів машину до самого будинку. Зупинився, викликавши здивовані погляди сусідів, бо ще ніколи ніяка машина, окрім швидкої і міліції, не зупинялася біля цього подвір’я. Хлопець задоволено вийшов з водійського місця і привітався з ними.

Артур поглянув на невеликий будинок із червоної цегли, з дерев'яними вікнами. Всюди квіти, але по похиленому паркану й загальному занепаду було помітно, що господаря тут нема. Злата вийшла з авто, вона вагалася, чи запрошувати Артура і його батька всередину, після його квартири будинок виглядав убого, але замість неї це зробив Андрій.

— Може хочете чаю? — запитав хлопець.

— О ні, дякую. Я п’ю переважно каву, — Артур усміхнувся. Він бачив вагання на обличчі Злати, розумів, що вона соромиться, тому відмовився. — Та й треба поспішати. Зараз — на Київ, потім — на Решетилівку.

— Ну дивіться.

Злата пролепетала тихо про те, що їй треба взяти ще деякі речі, і пішла з братом до хати, невдовзі вона повернулася з невеликим пакетом і без каблучки. Артур помітив це і питально поглянув на неї.

— Вона мені не пробачить… — тихо сказала дівчина.

— А я?

Злата занепокоєно поглянула на Артура. Про що він говорить? Що саме він їй не пробачить? Вона ж прийняла подарунок...

— Артуре…

— Будь ласка, повернись і забери її, можеш не одягати, але я хочу, щоб вона була в тебе, — сказав він сухо.

Злата повагалася мить і пішла назад у будинок.

— Навіщо ти так? ЇЇ бабуся їй дійсно цього не пробачить, для чого ти створюєш дівчині проблеми? — запитав батько.

— Я хочу, щоб вона обрала: чия думка і чиє пробачення їй потрібні найбільше, — Артур повернувся до батька.

— Чи не зарано для такого вибору? Ти скоро їдеш. На два місяці. А вона лишиться тут, зі своєю бабусею і всім цим причепом проблем, які ти їй лишиш. Артуре, я думав, що ця дівчина — важлива для тебе, а ти…

— Я не лишу її тут.

— А де? В своїй квартирі? Та твоя матір влаштує їй скандал і вижене її раніше, ніж ти доїдеш до Борисполя…

— Тату, я знаю, що я роблю. Будь ласка, довіряй мені хоч трохи, — Артур взяв у машині цигарки і закурив.

Він проходжувався вздовж вулиці, Злата не поверталася. З двору сусіднього будинку, досить великого і сучасно оздобленого, до нього вийшла Жанна зі своєю мамою, такою ж руденькою жіночкою.