Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Чого ганяєш туди-сюди? — запитала Жанна по-панібратськи. Він насупився — не пригадував, щоб у нього з цією дівчиною були дружні стосунки. Він терпів її присутність поруч, бо вона подруга Злати, але ось так до нього звертатися? Дівчина не усвідомлювала дистанцію між ними, треба буде потім пояснити їй ситуацію. — Мамо, це — Артур, Артуре, це — моя мама.

— Рая, — назвалася жіночка.

— Дуже приємно, — сказав Артур досить стримано й кивнув головою.

— Навзаєм. Жанна так багато розповідала про вас. Так добре, що ви вирішили допомогти. Без вашої допомоги — все було б дуже погано. Я також вам дуже дякую, ця родина мені як рідня, ми стільки років дружимо. Дякую, якби не ви...

— Це те, що я маю можливість для них зробити, — відповів він.

“Все було б погано...” Не факт, що ця допомога хоч щось змінить. Добре не буде в жодному можливому варіанті... Після почутого від батька він сумнівався, що Валя одужає, занадто багато ускладнюючих факторів. Як би жорстоко це не звучало, але якщо вона виживе, то те, що чекає на неї, складно назвати нормальним життям, і чи варто виживати в такій ситуації, чи краще померти? Він пам'ятав розповідь Злати, як і батько і сестра казали, що краще б вона померла, і що нормального життя в неї не буде. Але ж у Злати були зовнішні пошкодження. Так, була інфекція, крововтрата, але її мозок лишався цілим. А в них обох з цим зараз великі проблеми… Карма? Як би там не було — він дає Валі шанс поборотися за життя. Яким би воно в неї не було надалі… А нормальне життя для Злати він точно забезпечить, тільки б вона погодилася.

Артур перевів погляд на подвір’я будинку Злати. Дівчина не виходила. З цього місця він побачив вікно, яке не проглядалося з попереднього ракурсу, а на ньому — квітучу рожеву орхідею. Артур усміхнувся, ніби побачив давнього доброго знайомого. Орхідею вона таки зберегла… І в той же момент його увага переключилася на Злату, яка вийшла з двору й пішла до машини, навіть не поглянувши в його бік.

— Жанно, нам пора, — сказав недбало й рушив у напрямку машини, чуючи перешіптування обох руденьких за спиною. Звичайно, про нього й Злату...

— Чому так довго? — звернувся він до дівчини, що стояла біля машини. Каблучку вона наділа. Молодець. Злата зиркнула на нього ображено.

— Треба було допомогти Андрію з батьком.

— А що сталося?

— Він облився чаєм, переодягали, Марини нема. Не лишати ж його мокрим до її приходу…

— Чи не занадто добра ти до людини, яка все життя тебе не хоче знати?

Злата нервувала. ЇЇ очі бігали, вона заламувала собі пальці й не знаходила потрібних слів, відкривала й закривала рота, врешті сказала:

— Він зараз такий немічний… Справжнім батьком він мені ніколи не був, але ж, як до хворої людини, я ж можу проявити трохи доброти?

— Ти занадто добра, Злато, — сказав він, турботливо поправивши їй волосся. Вона нічого не відповідала, стояла, втупивши погляд йому в груди. — Люди часто цим зловживають.

— Час рушати, потім наговоритесь, — сказав Олексій з переднього сидіння, прочинивши двері.

Артур всадовив дівчат, поклав їхні пакети з речами в багажник і сів за кермо. Посигналивши Андрію, який підійшов до хвіртки й махав рукою, а також Раїсі, завів двигун і вони рушили на Київ. Там Артура чекала розмова з Людмилою, дружиною батька. Важлива розмова.