Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Попри заперечення Злати Артур затягнув їх усіх у придорожню кавʼярню. Жанна пообідала вдома, тому взяла лише каву. Олексій встиг пообідати, коли вирішував питання табору, у одного з братів, що жив поруч з церквою, і взяв лише чай.

Злата за весь день з’їла лише один бутерброд, ще в Києві. Артура це не влаштовувало і він мав намір умовити дівчину з’їсти хоч щось. З усього меню вона нічого не обрала, і лише коли він поставив ультиматум: або вона щось їсть зараз, або вони будуть сидіти тут доти, доки у неї не прокинеться апетит — Злата погодилася на струдель і капучино. Це не риба чи м'ясо, на яке він сподівався, а переважно порожні калорії, проте і це добре. Ще не вистачало їй зомліти від голоду.

Жанна і Олексій активно обговорювали кольорові гами й поєднання кольорів. Артур не слідкував за перебігом їхньої розмови й не уявляв, як вони дійшли до цієї теми, хоча його це й не цікавило. Більше всього його зараз турбував стан Злати.

— Сонечку, ти нічого не їси, — Артур повернув голову до дівчини, що сиділа праворуч від нього.

— У мене нема апетиту, — вона розглядала струдель і колупала кульку морозива, котра лежала на тій же тарілці.

— Не подобається? Може попросити додати якоїсь спеції? Білого перцю? — Злата усміхнулася при цих його словах.

— Ні, дякую.

— Тоді може хоч спробуєш? Виглядає досить апетитно.

— Так. Виглядає смачно, — дівчина спробувала шматочок. — М-м-м… Непогано.

— Даси спробувати?

Злата усміхнулася.

— Будь ласка, — він теж усміхнувся.— Це, між іншим, чарівне слово.

— Так, сьогодні ти — справжній чарівник…

Зависла пауза.

— Все, що ти сьогодні зробив для моєї сестри… я дякую тобі, — вона кивнула, намагаючись втримати сльози.

Артур обійняв її за плечі й накрив її ліву руку, що лежала на столі, своєю.

— Я зробив це для тебе, а не для неї. Для твого спокою. Відтепер, що б не трапилося, ти не будеш картати себе, що щось не зробила. Бо МИ зробили ВСЕ можливе для її одужання. Тепер — її хід.

— Так, — вона закивала головою, одночасно витираючи сльози, що таки потекли по її щоках. — Але ти витратив так багато грошей. Ти ж для чогось їх збирав, і через мене…

— Сонечку, будь ласка, не думай про це. Гроші потрібні для того, щоб їх витрачати. Так, привід не дуже радісний, і витрати не через тебе, а ДЛЯ ТЕБЕ. Я купив для тебе спокій. І для себе — теж.

— Від чого ти відмовився через цей спокій?..

— Ні від чого. Це просто гроші, які я не встигаю витрачати і складаю без певної мети.

Вона недовірливо поглянула на нього.

— Так буває?..

— Буває. Я, звісно, не мільйонер, але і не бідую. Мені подобається моя робота, за неї добре платять, і я не встигаю витрачати зароблене, бо майже постійно працюю. З друзями зустрічаюся рідше, ніж колись, вони майже всі сімейні, у них свої турботи й інший ритм життя. Я один. Тому так, буває. І досить про це, давай, їж. Морозиво тане,— він прибрав від неї руки.

Злата перевела подих, взяла зі столу серветку, витерла обличчя, скуштувала шматок струдля, а наступний шматочок взяла на виделку і простягнула до нього.

— Ти хотів спробувати, будеш?

— Так, — він нахилився і обережно, щоб нічого не впало на стіл, взяв до рота десерт, оцінюючи склад: яблука, кориця, горіхи і родзинки... смачно.

— І як?

— Я не великий фанат солодкого, але досить смачно, ти маєш рацію. Таке ви теж пекли?

— Пекли, — вона сором’язливо усміхнулась.

— Тільки до родзинок ми ще додавали журавлину, котру мама витримала декілька днів у ромі, і ще апельсинову цедру, — встряла в розмову Жанна. Виявляється, не настільки вона зайнята розмовою з Олексієм Петровичем, ще й до них вуха направила. — І це все були ідеї Злати!

— Хм... — Артур замислено поглянув на дівчину поруч із собою. — Тобі так подобається готувати?

— Ну… подобається, час від часу, — щоки Злати палали. Ну навіщо Жанна це все розповіла?

— А що тобі подобається робити найбільше?

Злата поглянула на Артура широко розкривши свої сині очі від здивування.

— Я не знаю… я ніколи про це не думала… Для чого ти питаєш?

— Хочу знати твої захоплення. В тобі стільки різних талантів — цікаво, чим ти мене вразиш наступного разу, — він усміхнувся і відпив свою каву.

— Я тебе вражаю?..

Артур повернув до неї обличчя, його погляд був серйозним, і від цього погляду всередині Злати почала наростати незрозуміла внутрішня напруга. Оксамитові очі кольору кориці просто пронизували її наскрізь. Від дивився кілька секунд і, нарешті, сказав:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки…

Всю дорогу до Києва Злата намагалася дивитися лише у вікно. Їй треба подумати, але в присутності Артура думалося поганенько… До того ж він постійно стежив за нею через дзеркало заднього виду. Хіба ж воно в машині для цього? Нервуючи, вона крутила каблучку на пальці. Просто каблучка... Будь-яка думка поверталася до слів Артура, що він зробив це все для неї. Для її спокою. І що вона його вражає… Якби він знав, як вражає її він, кожним своїм словом і дією.

Жанна взяла з дому старий телефон брата, щоб мама телефонувала одразу їм і не турбувала Стеллу Аркадіївну. І зараз дівчина гралася в якусь гру, періодично виказуючи обурення, коли щось не виходило.

Вже на самому під'їзді до столиці в Олексія задзвенів телефон.

— Слухаю, Матвію. Ми вже майже приїхали в Київ. Забрати твою матір? — він здивовано поглянув на Артура, той скривився й закотив очі. — Ну, одне місце в машині є, ми можемо… Завтра?!.. Чекай, але чому завтра? А що, вона не зможе сьогодні? Завтра в обід забрати її в Ірпені?.. Добре. Зідзвонимося. Бувай, — він вимкнув телефон.

— Ніла Іванівна бажає здійснити інспекцію? — запитав Артур.

— Так.

— Їде перевіряти штори? — поцікавилася Жанна, не відриваючись від телефону.

— Не лише, — Артур поглянув на Злату. — Здебільшого її цікавить Злата.