Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Схоплююся на ноги й починаю тихенько, навшпиньки (чого навшпиньки?) ходити з кутка в куток по діягоналі нашої конторки. Конторка мала, і скоро мені починає крутитися голова. Стаю до вікна і прикипаю гарячим обличчям до холодної, заплаканої з того боку, шибки.

Надворі темно, хоч око виколи. Ледве блимають, а, власне, і не блимають, а повільно ворушаться жовтими плямами в далечині поодинокі ліхтарі на території робіт. Прогупав важкими підошвами повз конторку вартовий.

І знову тихо.

Коли ратуша відбиває десять, мені холоне спочатку поза спиною, потім у ногах, а далі знову починають цокотати зуби…

Пробую відчинити вікно — заіржавлені шпінгалети не пускають. Прокляття! Чому я не випробував їх раніше?! Напружую всі сили, шпінгалет вилітає з гнізда, за ним другий, і на мить мені здається, що викликаний ними гуркіт звернув увагу всіх на світі дозорців.

Прикипаю на хвилинку на місці, починаю малювати собі таку картинку:

…Ось підходить до напіввідчиненого вікна мадярський жандарм (вночі вони стерегли майбутнє військове місто), у нього химерний, трохи не наполеонівський капелюх із довгим пір’їном од козирка до потилиці, як у набундюченого когута, у нього старого-старого зразка військова рушниця з довжелезним багнетом-ножакою, — він підкрадається до самого вікна і замогильним басом гаркає:

— А що це ти тут робиш, чоловіче добрий?..

Я, звичайно, знестямки присідаю, як присів був у Найдорфському лісі, переляканий табуном гусей…

З того мені робиться весело, — стримую себе, щоб голосно не зареготатися, глузуючи з самого себе, широко розчиняю вікно.

Коли я стрибаю з чотириметрової височини, мій казанок (прокляття на його бляшану голову!) голосно, пронизливо дзеленькотить, а в цю саме мить зовсім недалеко, десь трохи ліворуч, убік од того місця, де мені треба плазувати, роздираючи чорну завісу ночі, вибухає оскаженілий крик:

— Гальт! Гальт! (Стій).

І слідом за тим лунає постріл, другий, третій…

Це вже не вимріяне…

Одну мить мені хочеться скочити назад у вікно, щільно зачинитися і пересидіти до самого ранку всю цю лякливу ніч; але мене чекають мої товариші в кукурудзинні і, не зважаючи на дальші крики й тупотню, що поволі завмирають у далечині, я лягаю на живіт і плазую швидко-швидко, міцно тримаючи казанка, щоб не зраджував уночішньої тиші своїм брязкотом.

Ось уже половина дороги за мною… Ось тільки обминути оцей довжелезний барак, де складається запаси струменту, барак, що став мені поперек шляху, а потім — десять рухів ліктями й коліньми, і спасенна канава через шлях, що веде до Гаймашкеру, а там кукурудзиння.

На повороті за ріг барака раптом натикаюся на справжнього, не вимріяного вже, жандарма. П’ять хвилин лежу непорушно, поки його важкі черевики гупають уже десь за протилежним рогом барака, і суну далі…

На умовленому місці моїх спільників ще немає. Але це — дурниці. Я ж уже майже на волі, найстрашніше зроблено. А тепер — одпочити, розім’яти наболілі від плазування і напруження кістки, легенько так собі, про людське око, вилаяти моїх товаришів, коли підлізуть, за те, що спізнилися…

Минає п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять… Міська ратуша відбиває одинадцяту, потім дванадцяту, а їх нема й нема.

Нема і в пів на першу, і о першій годині, нема й о пів на другу…

Я вже три рази по тричі свистів, як було умовлено, — спочатку тихо, а потім голосно, пронизливо. Я вже тричі по три рази стукав об стовбур грабка, спочатку тихенько, зламаним бадиллям кукурудзи, а потім голосно, пронизливо — знайденою важкою ломакою, наражаючись на видиму небезпеку, що мої сигнали почує якийсь із жандармів, що ось тут же, зовсім недалечко, через канаву й шлях, вартують із довгими багнетами-ножаками, територію майбутнього військового міста — нашу каторгу.

І коли ратуша відбиває пів на другу, терпець мій уривається.

Тоді я встаю на ввесь зріст, взявши напрямок просто на схід од Гаймашкеру (я ж бачив і знаю, де сходить сонце), рушаю вперед — до рідної землі, до вимріяної довгими осінніми ночами золотої волі…

Коли переходжу пустельні околиці міста, лінію залізниці, бруковані шляхи, — кожен кущик, що несподівано виринає в пітьмі ночі за кілька кроків, здається за нагороїженого жандарма, примушує зупинятися, припадати до землі, посилено битися серце…

Через годину добираюся до лісу, що густо вкриває довгий, гористий кряж навколо Гаймашкеру, все просто, рівно, нікуди не звертаючи, іду та й іду, тримаючися єдиного, здається мені, напрямку, — на схід.

Іду годину, дві, три, продираючися через гущавину лісу так, щоб ні на крок не збочити ні праворуч, ні ліворуч, ні на хвилину не зупиняючися, — то байдуже, що оголоне гіляччя кущів боляче б’є, шматує рештки мого, спаленого дебреценською дезинфекцією, солдатського одягу.

Іду. Ніч починає вже здавати. І коли на якійсь прогалявині я зупиняюся, щоб передихнути та трохи зорієнтуватися в місцевості, то несподівано для себе виявляю, що сіріти починає зовсім не з того боку. За всіма моїми сподіваннями, сонце повинне починати боротьбу з чорною пітьмою ночі якраз поперед мене, а тут сіріє край неба чогось позаду. Це непокоїть тільки одну хвилину. Рушаю прискорено далі, а коли через годину видираюся на голий шпиль високого узгір’я, то з жахом констатую, що ганебно заблукав.

З високого шпиля, крізь сіру поволоку вранішнього туману, бачу перед собою широку панораму Гаймашкеру збоку, зовсім протилежного тому, звідки я вийшов…

Пропали мої перші двадцять кілометрів ходи! Тоді залізаю в кущі, падаю на мокрий, пухнастий килим із пожовклого листу, і проклинаю пограничника-полтавчанина з компасом, і люто мну, від безсилої злости, задубілими, покорченими пальцями, мокру, пухку постіль.

До самого вечора треба лежати в схованці непорушно, бо тепер же мене вже кинулися в таборі, пошлють шукачів, та й ліс не безлюдний.

Пробую заснути — холодно; тисячу разів переконую себе, що з’їсти відразу Іллюшину порцію — це злочин, бо це ж — єдиний продовольчий запас мій. Тисячу разів наказую собі берегти цю порцію, як запас недоторканий, як ото на фронті сухарі, але надвечір не витримую, іду з свідомістю на угодницьку комбінацію і половину пайки з’їдаю. Це дає ілюзію збільшення сил і, коли в лісі зовсім темніє, вираховую добре напрямок, використовуючи для того відомості з ботанічної географії (всі дерева мають дебелішу, зарослу мохом, кору з північного боку). Дуже помогло б орієнтуватися в напрямках листя, завжди звернуте обличчям до сходу сонця,