Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь опівночі видираюся, нарешті, на широку далину, з того приводу легко зідхаю, але ненадовго, бо всю решту ночі плутаюся між канавами штучного зрошення — широкими (не перескочиш!), глибокими та холодними (не перебредеш!).
Коли знаходжу першу кладку через канаву, це окрилює радісними надіями, а коли виявляється, що кладка через другу канаву аж на кілометр ліворуч, а через третю — на кілометр праворуч, душу стискає одчай.
Тільки на світанку виплутуюся з хитромудрої системи зрошення, задоволено констатую, що з напрямку на схід не збився і забираюся в густе кукурудзиння на пригорбку, на відпочинок.
То дарма, що безнастанний осінній дощ давно вже не залишив сухого рубця в одежі, то дарма, що земля в кукурудзинні розкисла, як кваша, — пригинаю кілька мокрих бадилин додолу, зручно вмощуюся, кінчаю без зайвих міркувань свій недоторканий запас поживи, і засипаю мертвим сном.
Довго в такій обстановці не наспиш, коли знизу пече пронизливим холодом мокра земля, а зверху безперестанку поливає дощем. Випростовуюся на ввесь зріст у кукурудзинні, тішу себе думкою, що мене ж у ньому не видно, і маршую далі, ледве переставляючи ноги з важкими, півпудовими тягарами налиплої на черевики грязюки.
Коли доводиться переходити польовий шлях, чи перелазити через прогалявину з ділянки на ділянку кукурудзи, треба пильно навколо озиратися, а, спостерігши десь на обрії — чи підводу, чи вершника, чи піхотинця — припадати до сирої землі й завмирати, поки небезпека зникне.
Третього дня вже треба щось думати про шлунок, бо ця проклятуща частина людського організму аніяк не хоче слухати зовсім доцільних і багатонадійних міркувань розуму, не хоче визнавати прагнення, непереможної тяги з неволі на волю.
Йому їсти дай, чорти б тебе були маленьким іще взяли!..
— На, їж!..
Додумуюсь до того, що не всі ж качани кукурудзи позламувано, і після довгих, даремних шукань таки знаходжу, при самій землі, закутаного листям, забутого дбайливими хліборобами, величезного качана з закам’янілою вже пшеничкою, і віддаю його на поталу зголоднілим зубам, на данину неслухняному, нерозважному шлункові.
— На, їж!
Отак третій, четвертий і п’ятий день. Десь надибую на полі голий виноградник, а, поміж обібраними кущами, найбільше при землі, напівгнилі вже гронки винограду, і того дня мій шлунок справляє питну тризну, маючи обід із двох перемін: до чортиків сухої, як залізної, кукурудзи і м’якенького, соковитого, з цвіллю, винограду.
А курінь на винограднику, давно вже покинутий і забутий сторожами, править мені того дня за розкішні покої — в ньому хоч і не тепло, та зате ні знизу не мокне, ні зверху не поливає.
З великим жалем залишаю цей кукібний притулок аж ранком другого дня, солодко, розкішно виспавшись. Хай благословенний буде людський геній архітектури, що дійшов у своїх одвічних шуканнях такої форми затишних куренів у чистому полі!..
У винограднику надибую забуту з часів порання врожаю високу гирлигу з залізною розсохою нагорі й загнутим донизу залізним гаком — зривати та пригинати вниз високі грона винограду — озброююсь цим, первісного вигляду, знаряддям, щоб боронитися від можливого нападу псів, а в карпатських лісах — може й вовків, — рушаю бадьоро далі.
За компса править соняшничиння, з якого хоч і позрізувано давно головки, можна ще бачити, куди воно дивилося, можна добре орієнтуватися в напрямках усіх чотирьох частин світу.
Іду, та й іду… І далі пильно уникаю заселених місцевостей, а ще пильніше — проїжджих та прохожих у чужому полі.
Іду день, два. Може, десять, може, вже місяць блукаю… Ще ні разу від тієї пам’ятної ночі в Гаймашкері не бачив сонця, густі сірі хмари так облягли кругом небо, що навіть на світанку важко визначити, де видніє раніше. Часом здається, що це не я човгаю важкими черевиками, пригинаючись у низькому кукурудзинні, присідаючи перед шляхами, напівплазуючи прогалявинами, на виду якогось далекого, загубленого в осінній мряці, хутора. Часом здається, що все це сон — тяжкий, невідчепний, кошмарний сон…
А коли знесилений до краю падаю отак десь у винограднику, чи в високих бур’янах на гулящїй землі і припадаю лицем до мокрого лона її, один-один на цілий світ, — здається знову, що це справді сон — із тих, що снилися в далекому, аніяк не золотому дитинстві, сон, навіяний, може, сумним епізодом казки про блукання якогось Івасика-Телесика.
Коли повертається свідомість, починаю пильно вираховувати, чи далеко ще до Карпат, прикидаю, скільки, можливо, днів я вже йду, по скільки кілометрів за добу залишаю позад себе, і втішаю себе висновками, що пройдено вже щонайменше півтори сотні, ну, нехай сто кілометрів.
І все зорю крізь мряку осінньої сизої мгички — чи не набачу десь іще спасенного куреника…
…Зустріч була страшенно несподівана для нас обох. Я тількищо виткнувся з не в міру високого бадилля кукурудзи на шлях, щоб оглянути дальші напрямки своєї подорожі, а він став, зупинився передо мною, як укопаний. Став, одразу захолонувши, і я. Потім серце часто-часто забилося, не встиг я роззявити рота, щоб щось таке принагідне вимовити, як мої вуста самі гукнули:
— Хліба-а-а!
Хе, «гукнули!».. Так мені хотілося, щоб гукнули, бо, замість вигуку чи роздільної людської мови, з горлянки вихопилось якесь хрипке, придушене, страшне клекотіння… Невже я так застудився?
А в ту саму мить вихопилось і з його помертвілих од несподіванки губ, тільки одне, дурне, на мою думку, слово:
— Орош? (Росіянин?)
Неначе він не бачить, собача його душа, що я справді «орош…» Але він таки не винен: він справді не бачив і не міг бачити, бо тільки найбуйніша фантазія могла йому підказати той наївний висновок, що я маю щось спільне з «орошем». Про це я пересвідчився трохи пізніше, побачивши в люстрі дуже змарнілу, жовтаво зелену, зарослу брудною щетиною пику, з червоними, гарячково розпаленими очима, вкрай обдерту постать із попівською камілавкою колись зеленого, захисного кольору на голові — рештки славнозвісної карпатської шапки, та з великою, погрозливою гирлигою в руці.
— Орош? — іще раз запитав він, ледве вимовляючи з переляку це слово.
«Він» — це жива: людина, що я її вперше здибав за ввесь час блукання, — а як же я довго, ой, як довго блукаю по світі! — людина, безперечно, угорського походження, безмірно, менша за мене на зріст, — це я зважив одразу, — людина квола, стара, вся в зморшках на дожовклому від літ обличчі.
Він стояв передо мною і тремтів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.